Стійкість України, яка за роки повномасштабної війни стала своєрідною візитівкою країни, не є ані міфічною «вдачею українців», ані незмінною даністю. Вона змінює свій характер у часі: спочатку йшлося про здатність вистояти під ударом, але під тривалим тиском стійкість не може залишатися лише опором — вона або переходить у зміну самої моделі врядування, або поступово виснажується. Саме за цим переходом, на думку експертки УНЦПД Світлани Конончук, варто стежити на п'ятому році війни.
У моделі української стійкості можна виокремити три взаємопов'язані вузли. Перший — суспільна мобілізація: довіра, самоорганізація, людські ресурси, готовність тривалий час чинити опір. Другий — державні інституції, що забезпечують безперервність управління, оборони та ухвалення рішень. Третій — міжнародна коаліція, яка надає оборонні, фінансові та політичні ресурси. Жоден із цих вузлів не є самодостатнім: стійкість виникає не в якомусь із них окремо, а у зв'язності між ними. Механізм діє так, що коли один вузол втрачає спроможність належно виконувати свою функцію, інші частково компенсують цей дефіцит — передають ресурси, перебирають частину завдань або змушують його змінити спосіб дії. Але це працює доти, доки компенсація відбувається швидше, ніж виснажуються вузли. Найбільші ризики виникають, коли різні дефіцити діють водночас і збій одного вузла каскадом передається іншим.
На початку широкомасштабного вторгнення Росії у 2022 році механізм працював здебільшого в один бік: суспільство з усіх сил компенсувало державу, заскочену великою війною. Самоорганізація випередила інституції — люди не чекали інструкцій зверху й діяли, здебільшого ігноруючи наявні правила. Показовий приклад: уже на другий день держава роздала близько десяти тисяч автоматів членам добровольчих формувань Києва, які самоорганізувалися. Вона не створила цю структуру, а визнала й озброїла готову. Мережа тисяч і тисяч малих та середніх ініціатив — волонтерські штаби, громадські та релігійні організації — робила те, на що великим структурам бракувало оперативності: евакуювала людей, надавала прихисток, надсилала гуманітарну допомогу на лінію фронту. Це була фаза опору й адаптації, коли суспільний вузол заповнював провали інституційного рівня, тому система втрималася.
Однак заповнювати провали безкінечно неможливо. Те, що працювало на етапі опору, не обов'язково спрацює на етапі, коли доводиться водночас тримати фронт і перебудовувати управління. Тому за зв'язками між вузлами треба стежити постійно: попереджати загрози й оцінювати ризики, бачити те, що починає слабшати, і зміцнювати вразливу ланку до того, як локальна проблема стане системною. Але діагностика — це лише інструмент. Рішення мають бути політичними.
Українська влада, за оцінкою експертки, вибудувана довкола вузького кола осіб і діє радше за рентною логікою, коли утримання впливу важить більше, ніж підзвітність за наслідки. Така влада не має стимулу почати діяти інакше, особливо в умовах відсутності виборів. Доки суспільство й міжнародні партнери закривають наслідки поганого врядування, центр не платить політичної ціни за власні провали. А ті, хто цю вагу перебирає на себе, виснажуються. Першим — суспільство, адже волонтерство з надзвичайної реакції перетворилося на постійну відповідальність, якої воно не мало на себе брати, — звідси й вигорання. Перекіс досить помітний: наприкінці 2024 року волонтерам довіряв 81% опитаних, а роботу уряду називали ефективною лише 5–6%.
Другими виснажуються міжнародні партнери. Оборона поглинає від 29,6% ВВП у 2022-му до 42,9% у 2025 році, і без зовнішньої макродопомоги втримувати за таких видатків соціальні виплати, пенсії й публічні послуги було б неможливо. Некомпенсований тиск на ці складові — це відлік до каскадних наслідків. Саме тому в характері стійкості визріває поворот: та енергія, що спершу спрямовувалася назовні, на ворога, розвертається всередину — на власну владу.
Найяскравіші знаки цього повороту — «Майдан з картонками» 2025 року, коли на спробу керівництва держави підпорядкувати антикорупційні органи люди вийшли на протест і змусили президента визнати: «Ми почули вулицю». Дедалі частіше це голоси за рівність перед законом. Якщо у 2022-му суспільство опиралося ворогу й компенсувало неповороткість держави, то зараз воно пробує не лише заповнювати інституційні провали, а й змушувати державу нести свою вагу, бути відповідальною й підзвітною. І це вже спроба змінити саму модель врядування, коли ресурсом суспільства неможливо залатати безвідповідальність.
Чи стане ця спроба справжньою трансформацією — відкрите питання. Трансформація необхідна, щоб механізм встояв, але вона не гарантована, бо все залежить від того, чи знайде запит на підзвітність інституційний канал, або лишиться аварійним запобіжником на вулиці. Виборчий цикл відкладено, мандати довіри не оновлюються, участь громадськості згорнуто — конституційно це обґрунтовано воєнним станом, але фактично веде до накопичення нерозв'язаних дилем.
І тут внутрішнє змикається із зовнішнім. Дієвість міжнародної коаліції тримається на тому, що Україна лишається для європейських партнерів носієм спільного інтересу. У цій логіці демократичний поступ працює як ресурс коаліційної стійкості, а не лише як цінність. Відкат у підзвітності підточує саме той вузол, який сьогодні вкладається в стійкість країни. Українська стійкість поступово витрачає два скінченні ресурси: довіру всередині та спільний інтерес зовні, — обидва вже перебувають під значним навантаженням. Питання не в тому, наскільки українці витривалі, а в тому, чи встигне країна перейти від опору до відповідального врядування раніше, ніж рентний характер влади й розрив у підзвітності виснажать весь механізм.