Мова про свободу, усвідомленість і особистісне зростання звучить привабливо саме тому, що обіцяє людині більше контролю над власним життям. Але вона може перетворитися на свою протилежність, якщо авторитетний наставник використовує ті самі слова, щоб перекласти відповідальність за шкоду на жертву.
Колишній учасник International School of Temple Arts, який у матеріалі Crónica Global виступає під псевдонімом Arnau, заявив, що всередині середовища ISTA бачив культуру, де повідомлення про сексуальне насильство могли переосмислюватися як невміння людини правильно встановити власні межі. Іспанський Claroscuro наголошує: це свідчення колишнього учасника, а не судово встановлена картина діяльності всієї організації.
ISTA працює в широкому полі «священної сексуальності», New Age, шаманських практик і тренінгів розвитку. Саме по собі це не сатанізм і не доказ злочину. Так само йога, медитація чи альтернативна духовність не роблять людину небезпечною. Питання починається там, де духовна або психологічна мова створює нерівність влади.
Наприклад, ідея особистих меж є здоровою, поки вона допомагає людині сказати «ні». Вона стає шкідливою, якщо після насильства їй пояснюють: «ти сама недостатньо чітко поставила межу». У такій логіці відповідальність зміщується з того, хто порушив згоду, на того, кому завдали шкоди.
Ще небезпечнішою є думка, що дискомфорт або страх — це лише «опір зростанню», який треба подолати. У тренінгу, де учасник довіряє фасилітатору й хоче показати відкритість, така формула може підштовхнути його погодитися на те, чого він насправді не хоче. Чим сильніший авторитет наставника, тим важливіше право зупинитися без сорому й санкцій.
Для будь-яких подібних спільнот критерій безпеки простий: добровільна й відклична згода, незалежний канал скарг, можливість піти без тиску, відсутність покарання за відмову і прозорі правила щодо сексуальних контактів. Красиві слова про енергію, свободу чи «зцілення» не можуть замінити цих гарантій.
Окультні та езотеричні середовища несуть особливий ризик, коли переконують людину, що наставник бачить про неї більше, ніж вона сама, або має право визначати, що є її «справжньою» згодою. Від практик, які знецінюють межі, романтизують підкорення або використовують духовну мову для виправдання шкоди, слід триматися подалі.
Свідчення Arnau ще потребує відповідей від ISTA і не дає підстав оголошувати винною кожну людину, пов’язану зі школою. Але воно ставить правильне питання для будь-якого тренінгового середовища: що відбувається, коли учасник каже, що йому завдали шкоди? Якщо система першою чергою шукає провину в ньому самому, мова «свободи» перестає бути захистом і стає інструментом контролю.