Дата 7 листопада колись була одним із головних радянських свят, а сьогодні майже зникла з публічної пам'яті в Україні. Колишній червоний день календаря, який супроводжувався обов'язковими заходами, поступово втратив свій зміст. Проте, як пише колумніст Михайло Дубинянський, ця дата варта уваги, адже за нею стоять питання, які й досі залишаються актуальними.
Сьогодні 7 листопада в календарі позначено передусім низкою малопомітних відзначень. Це День африканських письменників, день оперної творчості та день спортивної преси. За відомостями, які наводить видання ТСН, у цей день також вшановують пам'ять Святого Йосафата. Тобто радянська символіка поступилася місцем звичайним професійним і церковним датам, які мало хто пов'язує з політичним минулим.
Навіть у Росії, де ця дата також мала велике значення, її замінили. Після розпаду Радянського Союзу та за часів Володимира Путіна річницю 1917 року поступово відсунули на другий план. Її місце зайняв 4 листопада, День народної єдності. Ленін і Троцький, чиї імена пов'язують із тією подією, у сучасній Росії сприймаються значно гірше, ніж раніше. Автор наголошує, що така зміна офіційної пам'яті свідчить не лише про переоцінку історії, а й про бажання владних структур уникати нагадувань про революційну добу.
Попри зміну офіційної пам'яті, соціальні проблеми пострадянського простору нікуди не зникли. В Україні та Росії й досі зберігаються нерівність і роздратування через олігархів. Повномасштабна війна, за словами Дубинянського, поглибила розриви в доходах і розширила доступ до зброї серед населення. Людям, які втратили стабільність, стало легше сприймати радикальні гасла, а кордон між соціальним невдоволенням і насильством опинився під загрозою.
Той самий мотив класового невдоволення помітний і в Європі. Осінь 2026 року позначилася протестами крайніх лівих у низці європейських країн. На акціях звучали антикапіталістичні гасла, а в Парижі було пограбовано бутик. Антикорупційний порядок денний, на думку автора, став сучасним інструментом вираження класового протесту, бо дозволяє говорити про несправедливість мовою, зрозумілою широкому колу громадян.
Водночас в обох країнах, в Україні та Росії, влада часто сприймає антикорупційних активістів як підривних діячів. Автор нагадує про смерть Олексія Навального у виправній колонії, який був одним із найвідоміших борців з корупцією в Росії. Його історія, за словами Дубинянського, показує, наскільки болісно влади реагують на будь-яку критику, що стосується багатства та привілеїв еліти.
Окремо колумніст згадує Ігоря Коломойського, який наводив порівняння з 1917 роком і попереджав про ризики демобілізації. За інформацією, наведеною в матеріалі, Кремль побоюється, що можлива мобілізація може дестабілізувати Росію. Це пояснює, чому влада обережно ставиться до будь-яких кроків, що можуть зачепити соціальну рівновагу.
Автор стверджує, що кожна зі сторін сподівається: класові розколи розділять іншу. Українська влада, за логікою тексту, розраховує на внутрішню згуртованість і опір зовнішньому тиску, тоді як російське керівництво сподівається на вичерпання суспільного терпіння в Україні. Результат, на думку Дубинянського, може залежати від того, хто першим не витримає тиску. Саме тому, на його переконання, історія забутої дати має значення для розуміння сьогоднішнього моменту.