У міланському HangarBicocca відкрилася перша в Італії ретроспектива Лучано Фабро після смерті митця — подія, яка повертає в оптику сучасного глядача одного з найрадикальніших авторів арте повера. Експозиція збирає близько п'ятдесяти творів і відтворює простори, у яких папір, світло й дзеркала працюють як повноцінні матеріали, а не як декорація.
Фабро, який народився в Турині, але свідомо обрав Мілан, належав до кола митців, що наприкінці 1960-х змінили уявлення про художній матеріал. Арте повера відкидала традиційні ієрархії — живопис і мармур поступалися місцем промисловим і природним речовинам: склу, сталі, свинцю, шовку, землі, воді. Фабро пішов далі за багатьох колег: він не просто використовував «бідні» матеріали, а конструював із них ситуації, у яких глядач мусив рухатися, нахилятися, обходити перешкоду — тобто фізично переживати масштаб і вагу речі.
Саме тому куратори виставки наполягають на відновленні середовищ, а не на показі окремих об'єктів. Паперові конструкції, які Фабро проєктував як тимчасові й тендітні, у Мілані відтворені знову: вони перетворюють зали на своєрідні ландшафти, де світло проходить крізь матеріал і змінює його щільність. Окрема увага приділена театру дзеркал — роботі, яка довгі роки не функціонувала і тепер знову діє, повертаючи відвідувачам досвід, задуманий автором.
Для італійської культурної сцени це не просто чергова виставка. Після смерті Фабро у 2008 році його спадщина залишалася предметом музейної уваги переважно за кордоном, тоді як на батьківщині бракувало цілісного показу. HangarBicocca, відомий своїми індустріальними обсягами, дає змогу побачити, як твори, задумані для конкретних просторів, змінюють сприйняття архітектури. Сам митець неодноразово наголошував, що міра мистецтва — людське тіло, а не абстрактна ідея; у Мілані ця теза стає буквальною.
Ретроспектива також нагадує про складну позицію Фабро всередині арте повера. Його називали «бароковим» за схильність до театральності, за гру з масою і прозорістю, за увагу до італійської художньої традиції, яку він переосмислював без пієтету. Він не прагнув до чистої концептуальної сухості: у його роботах завжди відчутна рука, жест, реміснича точність. Це робить його спадщину ближчою до сучасної розмови про матеріальність, ремесло й екологію матеріалів, ніж до канонічного музею повоєнного авангарду.
Виставка в HangarBicocca — це також спосіб перевірити, чи витримує арте повера масштаб великої інституції. Твори, задумані як крихкі й тимчасові, у великих залах набувають іншого дихання: вони або втрачають інтимність, або, навпаки, виявляють структурну силу. Куратори обрали другий шлях, зберігши діалог між папером, світлом і дзеркалами як єдину композицію.
Для глядача, який звик до швидкого споживання візуального контенту, такий проєкт пропонує рідкісний досвід — повільне переміщення простором, у якому нічого не можна охопити одним поглядом. І саме в цьому полягає послідовність Фабро: мистецтво не показує, а ставить умови, за яких тіло змушене думати.