Коли я вперше побачила, як у нашому дворі зникла остання лавка, я подумала, що це дрібниця. Через місяць стало ясно, що це не дрібниця, а спосіб керувати простором: людям просто нема де сісти й поговорити.
Місто говорить про благоустрій мовою плитки й бордюрів, а мешканці говорять мовою звичок. Ми звикли зустрічатися біля під'їзду, і саме там зникають лавки. Це не боротьба з алкоголем, як пояснюють у ЖЕКу, це боротьба з присутністю людей.
Я пройшла три двори поруч і побачила те саме. У двох випадках лавки прибрали після скарги однієї людини, у третьому — просто разом із ремонтом. Ніхто не питав інших мешканців, бо ніхто не вважає двір спільним простором, за який треба відповідати.
Мене цікавить не лавка. Мене цікавить, чому рішення про спільне ухвалює той, хто голосніше скаржиться, і чому ми погоджуємося з цим мовчки. Двір — найменша одиниця самоврядування, і поки ми не навчимося домовлятися там, далі говорити нема про що.