Українські компанії, які зберегли власність і центр ухвалення рішень в Україні, опиняються в менш вигідному становищі, ніж бізнес з іноземною холдинговою структурою, через чинні валютні обмеження Національного банку. Регулятор обґрунтовано захищає валютний ринок в умовах війни, однак система, що склалася за чотири з половиною роки, створює регуляторну асиметрію між підприємствами залежно від місця реєстрації власника.
Ситуація ілюструється прикладом українського виробника, який експортує продукцію до Європейського Союзу, отримує валютну виручку, сплачує податки та забезпечує робочі місця в Україні. Для розширення експорту йому потрібно відкрити в Польщі, Німеччині чи Румунії склад, сервісний центр або торговельну компанію, для чого необхідно внести, наприклад, 300 тисяч євро до капіталу іноземної дочірньої компанії. Гроші в підприємства є — це власна валютна виручка, а не валюта, яку потрібно купувати на міжбанківському ринку, проте здійснити таку інвестицію за загальним правилом воно не може.
Натомість компанія з аналогічним виробництвом в Україні, але власником якої є холдинг, зареєстрований в іноземній юрисдикції, може виплатити холдингу дивіденди в межах дозволеного ліміту, після чого іноземний власник профінансує створення складу, сервісного центру або торговельної мережі в ЄС. Економічна мета в обох випадках однакова — розширення збуту української продукції, однак регуляторні можливості різні. У результаті компанія, яка зберегла корпоративну власність в Україні, опиняється в гіршому становищі, ніж бізнес, який заздалегідь переніс центр власності до іноземної юрисдикції.
Постанова правління НБУ №18 від 24 лютого 2022 року була необхідним антикризовим рішенням, оскільки на початку повномасштабної війни потрібно було зупинити непродуктивний відплив капіталу, захистити резерви та забезпечити роботу банківської системи. Питання полягає не в самому існуванні валютних обмежень — в умовах війни вони залишаються необхідними, а в тому, що за чотири з половиною роки система перетворилася на складну конструкцію з десятків винятків, різних дат відліку, спеціальних лімітів, індивідуальних дозволів та додаткових вимог.
Національний банк поступово дозволив оплачувати імпорт робіт і послуг, репатріювати дивіденди за 2023-2025 роки в межах загального ліміту 1 мільйон євро на місяць, проводити окремі операції в межах «інвестиційного», «позикового» та «донатного» лімітів. «Інвестиційний» ліміт прив’язаний до коштів, залучених із-за кордону до статутного капіталу української компанії з травня 2025 року. «Донатний» — до коштів, перерахованих на спеціальний рахунок НБУ для підтримки Збройних сил. З 11 серпня 2026 року НБУ додатково дозволив формувати ліміт за рахунок прямих благодійних внесків українських компаній на користь військових частин ЗСУ та Національної гвардії. Компанії також отримали можливість передавати «інвестиційний» і «додатковий» ліміти пов’язаним юридичним особам у межах однієї бізнес-групи.
Ці рішення загалом є позитивними, однак вони не усувають головної суперечності. Новий іноземний капітал відкриває українській компанії додаткові можливості для транскордонних платежів, при цьому іноземний кредит також створює відповідний ліміт, а благодійний внесок може стати основою для здійснення певних валютних операцій. Водночас чинний режим не дає українській компанії можливості здійснити за рахунок власної валютної виручки продуктивну інвестицію за кордон — навіть якщо така інвестиція безпосередньо необхідна для збільшення українського експорту. Більше того, НБУ прямо зазначив, що перелік операцій, доступних у межах механізмів стимулюючої валютної лібералізації, після серпневих змін не розширюється. Інвестиції резидентів за кордон у стратегії регулятора залишаються серед заходів третього етапу лібералізації.
Національний банк може заперечити, що іноземний інвестор і український резидент перебувають у різних економічних ситуаціях. Репатріація дивідендів іноземному власнику пов’язана з попереднім або майбутнім надходженням іноземного капіталу, а інвестиція українського резидента за кордон формально є відпливом капіталу. Такий аргумент має певну макрофінансову логіку, тому називати будь-яку відмінність у режимах прямою юридичною дискримінацією було б спрощенням. Однак економічна проблема від цього не зникає.
Чинна модель може створювати регуляторну асиметрію між двома українськими підприємствами залежно не від характеру їхньої діяльності, не від обсягу податків, кількості робочих місць і навіть не від валютного ефекту операції, а від того, де зареєстрована компанія-власник. Це формує стимули для офшоризації українського бізнесу, що суперечить довгостроковим інтересам економіки. Вихід — не повне відкриття руху капіталу, а запровадження контрольованого ліміту міжнародної експансії для компаній, які працюють, сплачують податки та мають працівників в Україні. Такий механізм дозволив би українським підприємствам інвестувати власну валютну виручку в розвиток експортної інфраструктури за кордоном, не створюючи загрози для фінансової стабільності.