Рафаель Леонідас Моліна Трухільйо керував Домініканською Республікою майже три десятиліття, поєднуючи культ особи з репресіями та відкритою підтримкою з боку Вашингтона. Його правління завершилося вночі 30 травня 1961 року, коли автомобіль диктатора заблокували озброєні заколотники. Останні слова, які він почув, були: «Ось і кінець, чапіта!». У машину випустили 27 куль із американських карабінів М1.
Шлях Трухільйо до влади був типовим для латиноамериканських диктаторів ХХ століття. Він народився третьою дитиною в багатодітній родині, у юності входив до банди, яка займалася пограбуваннями, контрабандою та конокрадством. Згодом вступив до Національної гвардії, яку на острові створювали американці, і за рік отримав лейтенантські погони. Через десять років він уже був головнокомандувачем Національної армії, а після чергового перевороту переміг на президентських виборах, використовуючи терор і залякування незгодних.
Американський посланник Чарльз Кертіс писав до Вашингтона, що політична вага прибічників Трухільйо на той момент дорівнювала «вазі потонулого перського кошеняти». За його словами, за Трухільйо проголосувало більше виборців, ніж було у списках, а кампанія супроводжувалася вбивствами, грабежами та нападами. Кертіс попереджав, що визнання результатів голосування підірве престиж США у світі. У Держдепартаменті вважали інакше: Трухільйо був єдиним, хто міг контролювати хаос і захищати американські інтереси в країні.
16 серпня 1930 року новий президент у спеціально замовленому в Парижі мундирі, вишитому золотом, пройшов через тріумфальні арки в столиці Санто-Домінго. Відтоді його ім'я носили міста, провінції та гірські вершини, а фотографії висіли в кабінетах чиновників. Легенди приписували йому «божественну» сутність — зокрема, що він не пітніє навіть у спеку. За невгамовну жагу до влади й грошей, а також за численні романи він отримав прізвисько El Chivo — «Цап».
Одним із найкривавіших злочинів режиму стала «петрушкова бійня» 1937 року. Трухільйо роздмухав давню неприязнь між домініканцями та гаїтянами до масштабів геноциду. Лише за п'ять днів жовтня того року, за різними оцінками, було вбито від 17 до 37 тисяч гаїтян. Навіть те, що бабуся диктатора по материнській лінії була наполовину гаїтянкою, не завадило йому санкціонувати різанину. Пересічні домініканці охоче приєднувалися до армії та поліції, які зупиняли перехожих у прикордонних районах.
Попри обізнаність про методи Трухільйо, Вашингтон від початку його політичної кар'єри надавав перевагу союзнику в боротьбі з комунізмом. Принцип «своїм — усе, чужим — справедливість» діяв у Білому домі задовго до приходу Дональда Трампа. Історія Трухільйо — частина ширшої серії про колишніх «сучих синів» США, серед яких були президенти Афганістану Ашраф Гані, Південного В'єтнаму Нго Дінь Дьєм і Нгуєн Ван Тхієу, Південної Кореї Лі Син Ман та іранський правитель Мохаммед Реза Пехлеві.
Диктатор також товаришував з іспанським диктатором Франсиско Франко, який у 1954 році нагородив його орденом. Після повалення режиму син Трухільйо отримав притулок в Іспанії. Сам генералісимус мав офіційні титули «Благодійник Вітчизни» і «Верховний вождь», але його правління закінчилося кулями заколотників. Історія режиму залишається нагадуванням про те, як геополітичні інтереси можуть переважати моральні оцінки, коли йдеться про союзників у боротьбі з комунізмом.