Російська армія входила у повномасштабну війну проти України з репутацією однієї з найсильніших у світі, але вже перші тижні вторгнення продемонстрували, що ця оцінка була хибною. Причини шукали в логістиці, техніці, підготовці та мотивації, однак більшість провалів стала наслідком нездатності ухвалювати правильні рішення безпосередньо на полі бою. Російська армія зіткнулася з війною, де командиру доводилося діяти в умовах, коли вказівок згори немає або вони не відповідають бойовій обстановці.
Тоді ж чітко проявилися основні проблеми російської військової освіти. Упродовж десятиліть вона готувала офіцерів до виконання тактичних завдань та роботи зі штабними документами, але не вчила самостійно мислити та діяти. У цьому сенсі російська та західна (натівська) системи військової підготовки виходять далеко за межі методик і навчальних процедур. За ними стоять різні культури командування і, відповідно, різне бачення ролі командира в сучасній війні. Такі висновки базуються на дослідженні Join Ukraine «Як Росія готує офіцерів до війни: еволюція, ідеологія та вплив сучасних викликів».
Однією з базових ідей військової доктрини НАТО є mission command — філософія командування, заснована на довірі, спільному розумінні задуму та дисциплінованій ініціативі командирів на всіх рівнях. Старший командир визначає мету, задум і основні обмеження, але не намагається наперед визначити кожен крок підлеглих, залишаючи їм свободу обирати спосіб виконання завдання відповідно до обстановки. Це дозволяє рішенням прийматися на тому рівні, де є найкраще розуміння ситуації, і не залежати від постійних вказівок згори. Саме тому mission command особливо важливий у сучасній війні, де обстановка змінюється швидше, ніж вищий штаб може її оцінити, ухвалити рішення та довести нові вказівки до підрозділів.
Водночас це не лише західна теорія. У Силах оборони України останнім часом посилюється власний рух до такої культури командування. Це чітко відображено у нещодавно виданих Головнокомандувачем «Принципах лідерства». Серед ключових вимог до лідерів у них визначені розуміння замислу, ініціатива, відповідальність, розвиток підлеглих, здатність навчатися й адаптуватися. Від штабів очікується надання більших повноважень підпорядкованим командирам, швидше прийняття рішень, скорочення зайвої бюрократії та постійне перетворення бойового досвіду на зміни в роботі системи. По суті, йдеться про формування культури, у якій командир нижчого рівня не чекає детальної вказівки на кожен крок, а діє в межах зрозумілого замислу та бере відповідальність за результат.
Російська військова традиція історично будувалася за абсолютно протилежною логікою — на успадкованому від радянської військової школи жорсткому централізованому контролі, пов'язаному з ширшою автократичною культурою управління державою. Західні дослідники називають таку систему top–down command та вважають, що при ній командири нижчого рівня практично не можуть самостійно приймати рішення. Її слабкі сторони проявилися ще на початку повномасштабної війни, зокрема у боях за аеропорт у Гостомелі, під час форсування Сіверського Дінця та розміщення російської техніки на аеродромі в Чорнобаївці. Очікуючи наказів «згори», підрозділи втрачали час або повторювали очевидно провальні дії.
Жодна командна філософія не працює без інституцій, на які можна опертися. Для mission command такою інституцією став професійний сержантський корпус (англ. non-commissioned officers, NCOs). В арміях НАТО сержанти є базовою ланкою між офіцерами та рядовим складом. Вони навчають підлеглих, передають практичний досвід, підтримують дисципліну й виконують значну частину щоденного керівництва. Водночас сержанти формують довіру, необхідну для mission command, тому їхній підготовці та розширенню повноважень приділяють особливу увагу.
Російська армія значно гірше пристосована до такої моделі. Обов'язки, які в арміях НАТО покладені на сержантів, тут традиційно виконують молодші офіцери, насамперед лейтенанти, що командують взводами. Сержант у цій системі не має права на лідерство чи наставництво. Його завдання — виконувати накази та займатися організаційними питаннями. І тут в російській армії виникає проблема з передачею ініціативи на нижчі рівні — сержантам і молодшим командирам не довіряють самостійно діяти в складній ситуації. Це особливо паралізує бойовий склад, коли ситуація стрімко змінюється.
Різниця між натівською та російською моделями військової підготовки проявляється і в підходах до роботи над помилками. НАТО більший акцент робить на критичному мисленні, роботі з невизначеністю та аналізі результатів. Головною методологією тут виступає After Action Review (AAR) — структурований розбір після навчання або операції. Він базується на чотирьох питаннях: «що планувалося?», «що сталося?», «що спрацювало, а що ні?» та «що слід змінити?». Головна умова такого підходу — можливість чесно говорити про помилки без страху покарання, щоб зрозуміти, що можна покращити.
У російській системі аналіз бойового досвіду також існує. Однак його найбільша проблема в логіці системи управління top–down, яка тяжіє до репресій за «провали». Тому в російській армії так багато брехні та «прикрас» при передачі інформації «нагору», адже визнання помилки означає покарання. Як наслідок — спотворення інформації для керівництва, уникнення низової ініціативи та посилення страху відходу від інструкцій, що прямо суперечить mission command. Це визнають і самі росіяни. У 2023 році в журналі «Военная мысль» опублікували результати опитування понад сотні офіцерів-артилеристів, переважно тактичної ланки. 81% із них мали бойовий досвід. Лінію «розумної ініціативи» обрали лише 12% респондентів.