У День захисників і захисниць України по всій країні звучить багато слів подяки — щирих, незграбних, а часом завчених. За короткою фразою «дякую за службу» часто залишається невисловленим те, як багато для суспільства означає робота цих людей і як мало цивільні знають про них самих. Шестеро військовослужбовців погодилися розповісти, як вони сприймають вдячність, чому вона іноді змушує їх ніяковіти та якої підтримки їм насправді бракує.
Фрайдей, який служить у підрозділі Сил спеціальних операцій із 2022 року, а загалом у війську — з 2018-го, каже, що з дитинства носить форму: навчався у військовому ліцеї, потім — у військовому інституті. Себе він жартома називає «проєктом Міноборони та платників податків». До повномасштабного вторгнення, за його словами, він не сприймав свою роботу як щось особливе, за що потрібно дякувати. Він пам’ятає й негативне ставлення до людей у формі — від зневажливих поглядів у метро до відмови в обслуговуванні. Ситуація змінилася після 2022 року: першим досвідом нової вдячності стала безкоштовна кава на заправці, коли касирки відмовлялися брати гроші. Відтоді, зазначає військовий, з’явилося більше знижок у закладах і магазинах, людям поступаються місцем у транспорті, а таксисти часом не беруть плату. Він наголошує, що річ не у фінансовій вигоді, а в тому, що підтримка військових поступово приживається серед бізнесів.
Водночас Фрайдей зізнається, що йому бракує всього, що не стосується армії, — порожніх чи не порожніх розмов про все на світі: від серіалів до сусідів, які шумлять уночі. «Мені приємно говорити про типові комунальні проблеми, про звичайне життя з іншими людьми. Це повертає мене в русло життя, а не служби», — каже він. День захисників і захисниць для нього — звичайний день, час згадати тих, кого втратили, і подякувати їм.
Катя служить у війську шостий рік, після школи вступила до військового інституту. Вона розповідає, що чує «дякую за службу» не так часто, а іноді люди спершу не вірять, що жінка у формі — військовослужбовиця, і просять підтвердити це посвідченням офіцера. За її словами, друзі з цивільного життя дякують частіше, зазвичай це жінки, а батьки не втрачають нагоди розповісти знайомим, які молодці їхні діти. Її брат також військовослужбовець, тож у родині, жартує вона, сформувався окремий напрям популяризації військової служби.
Катя зізнається, що щоразу трохи ніяковіє від подяки: з одного боку, їй приємно, з іншого — здається, що вона просто виконує свою роботу й могла б робити більше. Найбільше її зачепили слова батька, який повернувся з полону як цивільна людина й важко переживав те, що його діти служать. Попри це він сказав, що пишається ними, і жодної секунди не змінив думки про їхній вибір. Для Каті цінні конкретні дії — донат, підтримка збору або просто присутність поруч із людиною, яка служить. Вона також хоче, щоб до військовослужбовців ставилися насамперед як до людей і професіоналів, незалежно від статі, і не шукали причин їхнього вибору в романтичній площині. Найбільше їй хочеться, щоб запитували «Як ти?», а не «Навіщо ти туди пішла?».
Ігор служить два роки, він черговий безпілотного авіаційного комплексу, а до війська працював спортивним журналістом. «Дякую за службу» він чує зрідка, можливо, тому що нечасто контактує з цивільними. За його словами, коли ці слова кажуть рідні, розумієш, що вони щирі, а в магазині вони можуть сприйматися як звичайне «добрий день». Він наголошує, що вчинки важливіші за слова: донат, навіть не обов’язково йому, а просто підтримка війська. Ігор також звертає увагу на брак тактовності в суспільстві — він бачив допис про двадцятирічну дівчину, яка пішла в армію працювати з дронами, і коментар жінки: «Ой, а що там робити? Кнопочки жати». Такі репліки, за його словами, засвідчують, що цивільним часом бракує розуміння складності військової роботи.
Розповіді військових різняться, але в них знову й знову звучить потреба в увазі — до того, як вони почуваються, що переживають і чим живуть. Подяка важлива, але не менш важливими є конкретні дії, тактовні запитання та звичайні людські розмови про життя поза службою.