Британський режисер Денні Бойл, відомий за фільмами «Транспотінг», «28 днів потому» та «Мільйонер із нетрів», публічно підтвердив, що використав генеративний штучний інтелект під час роботи над своєю новою стрічкою «Ink». За його словами, технологія знадобилася для анімації фотографій — тобто для перетворення статичних зображень на рухомі епізоди.
Це визнання є нетиповим для кіноіндустрії. Більшість режисерів і студій або взагалі не коментують застосування ШІ, або наголошують, що він використовувався лише на технічних етапах, не пов’язаних із творчістю. Бойл, навпаки, прямо назвав генеративний ШІ частиною виробничого процесу, що робить його одним із перших відомих режисерів, які відкрито визнають таку практику у великому кіно.
«Ink» — останній на цей момент проєкт Бойла. Подробиці сюжету та акторського складу в джерелі не наводяться, як і технічні характеристики використаних ШІ-моделей. Відомо лише, що йдеться про анімацію фотографій: технологія дозволяє оживляти нерухомі зображення, додаючи їм рух, міміку або зміну ракурсу.
Саме цей напрям — анімація статичних зображень — останніми роками став одним із найпомітніших застосувань генеративного ШІ. Інструменти на кшталт тих, що працюють із фотореалістичним рухом, уже використовуються в рекламі, музичних відео та коротких форматах. У повнометражному кіно їх застосовують обережніше, оскільки галузь досі не виробила єдиних стандартів щодо прав, оплати праці та творчого авторства.
Визнання Бойла вписується в ширшу дискусію, яка триває в Голлівуді та європейському кінематографі. Профспілки акторів і сценаристів наполягають на чіткому регулюванні ШІ, побоюючись, що технологія замінить живих виконавців або використає їхні образи без згоди. Студії, зі свого боку, розглядають ШІ як інструмент для скорочення витрат на візуальні ефекти та постпродакшн.
У цьому контексті заява відомого режисера має вагу. Бойл працює в кіно з 1980-х, а його фільми неодноразово поєднували комерційний успіх із експериментальною формою — від рваного монтажу «Транспотінгу» до цифрових рішень у «28 днів потому». Тож його готовність відкрито говорити про ШІ може вплинути на те, як інші митці сприйматимуть цю технологію: не як прихований компроміс, а як звичайний інструмент поруч із традиційними методами.
Водночас залишається відкритим питання, наскільки глибоко ШІ вплинув на художню тканину «Ink». Анімація фотографій може бути як окремим стилістичним прийомом у кількох сценах, так і наскрізним рішенням. Джерело не уточнює ані обсягу використаного матеріалу, ані того, чи залучалися до процесу художники-аніматори.
Для українського читача ця історія важлива ще й тому, що тема ШІ в культурі поступово переходить із площини технологічних новин у площину мистецької практики. Українські режисери, аніматори та продакшн-студії також експериментують з генеративними інструментами, зокрема в умовах обмежених бюджетів. Приклад Бойла показує, що навіть визнані митці не бояться визнавати такий досвід публічно.
Поки що невідомо, чи отримає «Ink» широкий прокат і чи супроводжуватиметься реліз окремою розмовою про роль ШІ у створенні фільму. Але сам факт, що режисер такого рівня говорить про це відкрито, вже змінює рамку дискусії: питання дедалі частіше не в тому, чи використовувати ШІ в кіно, а в тому, як саме і з якими наслідками для професії.