Wireva

Мирослава Гонгадзе згадала, як починався шлях України до свободи

Мирослава Гонгадзе розповідає про вересень 2000 року, коли вона вийшла на Майдан з вимогою знайти зниклого чоловіка, журналіста Георгія Гонгадзе, і про те, як особистий вибір людей формував шлях України до свободи.

Матеріал підготовлено за допомогою ШІ під редакційною відповідальністю Haydamax OÜ.

Суспільні зміни рідко починаються з впевненості в перемозі. Частіше вони народжуються з розгубленості, болю, втрати та відчуття безсилля перед несправедливістю. Саме з такого стану, за словами Мирослави Гонгадзе, почався її особистий шлях у великій історії країни, коли у вересні 2000 року зник її чоловік, журналіст Георгій Гонгадзе.

Протягом тижня родина шукала відповіді: дзвонила, ходила коридорами влади та правоохоронних органів, чекала на будь-яку звістку. Здавалося, що зусилля розчиняються в байдужості системи, яка мала б першою шукати відповіді. Після тижня пошуків і мовчання влади Мирослава разом із найближчими друзями, колегами та соратниками Георгія вийшла на Майдан, щоб привернути увагу суспільства. Вони тримали велике біле полотно з написами: «Влада має відповідати за свої дії» та «Знайдіть журналіста Гонгадзе». Першою підпис поставила сама Мирослава, яка тримала за руки двох трирічних доньок.

Люди проходили повз. Дехто зупинявся, розпитував, чи є новини, інші мовчки залишали свої підписи. Одне за одним з'являлися імена незнайомих людей. Для Мирослави кожен підпис означав значно більше, ніж просто підтримку вимоги: він свідчив, що є люди, яким не байдуже, і що чужий біль може стати спільною турботою навіть перед обличчям системи, яка не хоче чути.

Пізніше Георгія Гонгадзе знайшли мертвим: було знайдено його обезголовлене тіло. Згодом з'явилися плівки із записами голосів високопосадовців, які обговорювали, що зробити з журналістом. На вулиці з вимогами правди та справедливості вийшли сотні, а згодом тисячі людей. Протести тоді вдалося придушити, але вимога покарати винних залишалася актуальною.

Через чотири роки після вбивства Георгія Майдан заповнили сотні тисяч українців, які вийшли з вимогою справедливості, свободи та єдності під час Помаранчевої революції. Скандування «Разом нас багато, нас не подолати!» лунало над площею. Коли ж знову не вдалося реалізувати вимогу справедливості, а влада відверто знехтувала інтересами суспільства, ще через десять років люди вийшли на Революцію Гідності.

Мирослава Гонгадзе пише, що за ці роки змінювалися покоління, обставини та масштаби випробувань, але незмінним залишалося прагнення українців не віддавати нікому право безкарно розпоряджатися їхніми життями. Вона згадує людей, які виходили на вулиці, не знаючи, чим усе закінчиться, тих, хто відмовлявся мовчати, та журналістів, які продовжували шукати правду навіть тоді, коли це загрожувало їхньому життю.

За роки незалежності Україна пройшла шлях від суспільства, в якому страх перед владою часто змушував мовчати, до країни, де мільйони людей взяли на себе відповідальність за власне майбутнє. Цей шлях, за словами авторки, не був прямим і безболісним, але в ньому є важлива закономірність: щоразу, коли влада намагалася позбавити людей голосу, знаходилися ті, хто продовжував говорити, а коли правду намагалися приховати, з'являлися ті, хто її шукав.

Сьогодні, у час війни, ця здатність брати на себе відповідальність, за словами Мирослави Гонгадзе, проявляється особливо яскраво. Вона називає тих, хто пішов захищати країну, волонтерів, які щодня допомагають іншим, журналістів, що документують злочини та викривають корупцію, і людей, які підтримують одне одного, навіть самі потребуючи підтримки. Війна принесла втрати, біль, виснаження та відчуття невизначеності, але водночас показала, наскільки ми залежимо одне від одного.

Мирослава Гонгадзе наголошує, що навіть у найскладніших обставинах лишається простір для особистого вибору: допомогти чи пройти повз, сказати правду чи промовчати, взяти на себе відповідальність чи залишити її іншим. Вона зазначає, що Георгій не побачив тієї України, якою вона стала, а вона побачила, як виросло покоління, для якого свобода є природною частиною життя. Водночас авторка визнає, що багато чого ще не навчилися: приймати правду, зберігати довіру та не чекати справедливості так довго.

Напередодні 21 листопада, як пише Мирослава, перед очима знову постає той вересневий Майдан: біле полотно, кілька людей поруч, дві маленькі дівчинки, які ще не розуміли, чому мама стоїть серед незнайомих людей і чекає звістки про тата, і підписи, що з'являлися один за одним. Сьогодні, коли багато українців живуть в очікуванні звісток про близьких, цей давній спогад, за її словами, відчувається особливо близьким. Україна і українці щодня своїм вибором і діями обирають свободу.