У вересні 1648 року на річці Іква під Пилявцями, теперішнім селом Пилява на Хмельниччині, козацьке військо Богдана Хмельницького за підтримки татарської кінноти розгромило коронне військо Речі Посполитої. Цю битву історики називають тріумфом української зброї, а її наслідки стали одним із ключових моментів у творенні Козацької держави.
Польське командування, до складу якого входив і корпус німецьких найманців, вирушало на бій розслабленим — як на весілля або на полювання. Проте самовпевненість виявилася поганою грою. Козаки завдали нищівної поразки, змусивши вцілілих тікати. Ця ганебна втеча лише підживила ненависть магнатів до бунтівного козацтва і зцементувала підвалини польського ресентименту.
Командування польськими силами на берегах Ікви доручили трьом шляхтичам — Владиславу-Домініку Заславському, Миколаю Остророгу та Александеру Конецпольському. Як зазначає історикиня Наталя Яковенко у праці «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України», вони не мали достатнього військового авторитету. Хмельницький саркастично назвав їх «Периною» — за пухку статуру, «Латиною» — за схильність до вчених занять і «Дитиною» — за молодість і недосвідченість.
За два століття потому Микола Костомаров писав: «Вже минули ті часи, коли ляхи були нам страшні. Ми під Пилявцями довідалися, що це вже не ті ляхи. Це вже не Жолкевські, не Ходкевичі, а якісь Тхоржевські та Заєнчковські, діти, одягнуті в залізо! Померли від страху, як тільки нас побачили».
Напередодні битви, влітку 1648 року, європейська преса, зокрема один із перших друкованих тижневиків Франції «Nouvelles Ordinaires», повідомляла: «Збунтовані козаки оволоділи великою частиною Русі». Богдан Хмельницький уже мав переконливі перемоги під Жовтими Водами та Корсунем. Від Чернігівщини до західних земель сучасної України, від Поділля до території Білорусі спалахували козацькі й селянські повстання.
Справжні настрої польської еліти розкриває тогочасне листування, досліджене істориком Юрієм Мициком. Шляхтич Ян Мислішовський писав до галицького каштеляна навесні 1648 року: «Ледве залишилась якась надія, щоб цей запеклий свавільний бунт міг заспокоїтися мирно й легко. Цей зрадник Речі Посполитої, прогнавши панів полковників і створивши Запорожже власне наче свою Річ Посполиту, сам проголошує себе її паном і стражем, що є яскравим виявом ребелії».
Інший пан на прізвище Пеславський після поразки коронного війська під Корсунем жалівся: «Гультяй Хмельницький, об'єднавшись з ордою, дощенту розгромив наше військо, а гетьманів, узявши в кайдани, відіслав на Запорожжя». Він прогнозував, що від такого «великого запалу не дісталося всій Речі Посполитій, а не тільки Україні», і був правий.
Про масштаби підтримки антиурядового руху свідчить розпач перемишльського архідиякона, який у червні 1648 року звертався до урядовця Максиміліана Бжозовського: «Хмельницький забирає українські міста, оскільки вони самі йому піддаються». У Львові, за його словами, сталася «велика зрада від русі» — православні містяни нібито намагалися переправити Хмельницькому таємні листи, кілька бочок пороху й немалі гроші. Хоча місто мало сильний гарнізон, багатші люди почали залишати Львів, побоюючись, що його без бою здадуть симпатики козацького ватажка.
До кінця липня 1648 року козаки взяли штурмом Полонне й висунулись на Острог. Шляхта бігла, залишаючи пожитки на дорогах. «Всюди стоїть плач», «Війська з Польщі йдуть, сплячи, а тут пожежа скрізь», «Немає розповісти нічого доброго, тільки погане», — повідомляли з усіх боків очевидці. Немає втішних новин, «є тільки неприборкана селянська фурія», яка «не тільки не втихла, але й щохвилини зростає».
Розгром поляків під Пилявцями став однією з головних подій, що разом із усією революцією Богдана Хмельницького лягла в основу національного українського міфу. Водночас багаторічним протистоянням козаків і польської шляхти сповна скористалася Москва, що згодом призвело до втрати Україною самостійності.