Реформа американської системи соціального забезпечення (Social Security) є неминучою, а основний фінансовий тягар від неї ляже на найзаможніших громадян. До такого висновку дійшли двоє економістів із протилежними поглядами під час публічної дискусії на радіо NPR, присвяченій питанню «Чи варто поетапно відмовлятися від Social Security?».
Роміна Бочча, директорка з бюджетної та соціальної політики лібертаріанського Інституту Като і співавторка книжки «Reimagining Social Security», виступала за поступову відмову від програми. Тереза Гілардуччі, економістка з праці Нової школи соціальних досліджень і старша наукова співробітниця Університету штату Аризона, заперечувала їй. Попри початкові розбіжності, обидві погодилися: ті, хто має найбільшу здатність витримати скорочення виплат або підвищення податків, і нестимуть основний тягар реформи.
«Це будуть ті американці, які мають найбільшу спроможність абсорбувати або зменшення виплат, або підвищення податків», — заявила Бочча. Гілардуччі погодилася з метою, хоч і не з методом: «Гроші для Social Security... доведеться брати у верхівки».
Обидві також визнали, що в поточному стані програма так чи інакше буде згорнута. За нинішньої політики цільовий фонд Social Security стане неплатоспроможним до 2032 року, тож зміни потрібні, і якнайшвидше. Ключова суперечність полягає не в тому, чи платитимуть заможні, а в тому, що означатиме «платити» — менші чеки чи більші податкові рахунки.
Бочча стверджує, що Social Security перетворилася на дорогу систему заміщення заробітку, яка надсилає найбільші виплати тим, хто найменше їх потребує. Працівники та роботодавці сплачують 12,4% заробітку через податок на заробітну плату, але ці внески не зберігаються на індивідуальних рахунках — вони одразу фінансують поточні виплати. На її думку, це залишає молодих працівників із меншими грошима для купівлі житла, виховання дітей, заощаджень чи інвестицій у власну пенсію. Її альтернатива — не скасувати програму, а звузити її: замінити нинішню виплату, прив’язану до заробітку, на передбачувану фіксовану допомогу, яка захищає від бідності, дозволивши працівникам із середнім і вищим доходом більше заощаджувати самостійно.
Гілардуччі відкидає такий діагноз, називаючи його плутаниною між головним досягненням програми та її вадою. Social Security — це не просто пенсійний дохід, а сімейна страховка, яка виплачує допомогу не лише пенсіонерам, а й непрацездатним працівникам, утриманцям та дітям. Її виплати індексуються до інфляції та тривають довічно — захист, який, за словами Гілардуччі, американська система «зроби сам» не змогла відтворити.
Кент Сметтерс, виконавчий директор Пенсильванської моделі бюджету Вортона, ще до дебатів наголосив, що найскладніше для приватних ринків — забезпечити «ануїтет, скоригований на інфляцію», який захищає пенсіонера протягом усього життя. Social Security, навпаки, пропонує «справжній індексований ануїтет». Приватні продукти зазвичай номінальні або передбачають фіксоване щорічне збільшення, яке може не відповідати реальній інфляції. За 2% інфляції, зауважив Сметтерс, багатство втрачає близько 40% купівельної спроможності за 25 років.
Гілардуччі наполягає, що приватна система мала десятиліття, аби довести свою спроможність. Роботодавчі пенсії зникли, участь у 401(k) залишається неповною, а багато працівників передпенсійного віку мають замало заощаджень, щоб зменшена державна виплата була для них прийнятною. Перетворення Social Security на вузьку антибіднісну програму, на її думку, відірве середній клас від найнадійнішої частини пенсійної безпеки. Її альтернатива — зберегти виплату, прив’язану до заробітку, але збільшити надходження від заможних, зокрема через поширення податку на заробітну плату за межі поточного ліміту.
Бочча відповідає, що витрати нинішньої системи теж реальні й лягають переважно на молодих працівників. Сметтерс визнає макроекономічну передумову: більш приватизована система могла б «суттєво зростити економіку» завдяки збільшенню приватних заощаджень і капіталу. Але, застерігає він, це не усуває перехідних витрат. «Хтось має заплатити. Безкоштовних обідів не буває», — сказав він. Майбутні покоління можуть виграти від економіки з більшим капіталом і вищими зарплатами, але люди, які живуть під час переходу, нестимуть тягар десятиліттями.
Отже, суперечка точиться не навколо того, чи має держава запобігати злидням у старості — обидві сторони це визнають. Питання в тому, чи залишиться Social Security широкою програмою соціального страхування, яка допомагає працівникам зберегти рівень життя, чи стане обмеженою антибіднісною підлогою, залишаючи працівникам більше доходу для самостійного розпорядження. І головне — хто саме нестиме витрати на зміни.