У вересні виповнюється 26 років від дня зникнення журналіста Георгія Ґонґадзе. За цей час в Україні виросло ціле покоління журналістів, які ніколи не знали його особисто, країна пережила кілька революцій, а свобода слова неодноразово проходила перевірку на міцність. Проте розмова про Георгія не залишилася в минулому — його ім'я досі з'являється щоразу, коли йдеться про незалежну журналістику, відповідальність влади, демократію та здатність суспільства не мовчати.
У межах Тижня пам'яті Георгія Ґонґадзе журналістів, письменників, медійників і громадських діячів запитали про те, який вплив він мав на Україну і чому через 26 років цей вплив усе ще відчутний. Відповіді засвідчили: історія Ґонґадзе давно вийшла за межі професійного середовища і стала частиною ширшого суспільного досвіду.
Мирослава Ґонґадзе, співзасновниця Премії імені Георгія Ґонґадзе, журналістка та громадська діячка, пов'язує його історію зі змінами, які відбувалися в українському суспільстві на початку 2000-х. За її словами, саме тоді журналістська спільнота вирішила не мовчати, а суспільство дедалі чіткіше усвідомлювало своє право вимагати від влади справедливості та відповідальності. «Він став каталізатором змін, він став рушієм. Георгій, якщо не своїм життям, то своєю смертю призвів до великих змін в Україні», — наголошує вона. Мирослава Ґонґадзе нагадує, що Україна могла б піти шляхом Білорусі чи Росії вже на початку 2000-х, але цього не сталося — зокрема через спільну позицію журналістів. Саме після тих подій розпочалися рух «Стоп цензурі!», акція «Україна без Кучми», а згодом — революції, які ще не раз змінювали країну.
Вахтанг Кіпіані, лауреат Премії імені Георгія Ґонґадзе 2019 року та офіцер 2-го корпусу НГУ «Хартія», згадує смерть Георгія як момент, після якого для багатьох людей питання боротьби за країну стало особистим. Тоді суспільство намагалося зупинити згортання демократії та рух України у проросійському й антизахідному напрямку. Водночас одним із головних невивчених уроків цієї історії Кіпіані називає те, що держава так і не змогла повністю очистити себе та встановити всю правду про замовників убивства. Попри це, за його словами, суспільство виокремило з себе когорту людей, які продовжували справу Ґонґадзе, навіть не знаючи його. «Зараз у професії є багато молодих людей, дехто народився вже після його загибелі. Вони роблять те, що робив би Гія, якби він був зараз з нами», — каже він.
Письменник і військовослужбовець НГУ Сергій Жадан добре пам'ятає вересень 2000 року. Тоді він належав до середовища молодих людей у Харкові, які виступали проти політики тодішньої влади. Після зникнення Георгія вони організовували протестні акції та концерти, намагалися привертати увагу до його справи, а згодом долучилися до акції «Україна без Кучми». «Було зрозуміло, що це суспільна ініціатива, яка буде мати продовження. Очевидно, вона масштабувалась, бо мала завершитися чимось іншим. Було зрозуміло, що за всім цим стояла потреба змін і реформ», — згадує Жадан.
Алім Алієв, засновник літературного проєкту «Кримський інжир», говорить про спадок Георгія як про вплив, який давно вийшов за межі журналістської спільноти. Він не був знайомий із Георгієм особисто, однак називає його Гією — так само, як люди, для яких близькість визначається не знайомством, а спільністю цінностей. «Є люди, які близькі тобі по духу, по цінностях, люди, на яких ти точно орієнтуєшся і зараз, — ти тримаєшся їх як своїх друзів, як своїх менторів. Георгій серед таких, і його вплив на українське суспільство — це вплив на покоління», — переконаний Алієв. На його думку, цей вплив можна побачити і в українській журналістиці, і значно ширше — у поколіннях людей, які виходили на революції, проводили реформи, пішли добровольцями до війська та вчилися будувати горизонтальні зв'язки.
Богдан Логвиненко, лауреат Премії Ґонґадзе 2023 року, військовий, медіаменеджер і журналіст, звертає увагу на ще один вимір цієї історії. У багатьох пострадянських країнах суспільно-політичні вбивства стали частиною реальності, тоді як в Україні вбивство Георгія викликало масштабну суспільну реакцію. «Жахливе, трагічне вбивство Георгія Ґонґадзе просто сколихнуло всю Україну і змінило політичні процеси, насправді не лише журналістику. Це повпливало на все. Я впевнений, що Помаранчевого Майдану не сталося б, якби не ця історія», — наголошує Логвиненко.
Богдана Лаюк, заступниця Міністра культури України та кураторка культурних проєктів, переконана, що говорити про вплив Георгія лише на медійне середовище замало. Нещодавно, працюючи з архівом свого батька Віктора Неборака, вона дізналася, що той товаришував із Георгієм. Для самого Ґонґадзе важливим було сучасне українське мистецтво 1990-х — сміливе середовище, яке й сьогодні показує інший вимір свободи. «Георгій Ґонґадзе є однією із ключових постатей для сучасної України. Сьогодні повертатися до текстів Георгія Ґонґадзе, до його жестів, які він робив у журналістиці, дуже важливо, бо саме такі люди визначають інтелектуальний рівень цілого суспільства», — каже Лаюк.
Для Марічки Паплаускайте, номінантки Премії Ґонґадзе 2021 року, журналістки, письменниці та редакторки, співзасновниці The Ukrainians Media і шеф-редакторки журналу Reporters, історія Георгія є водночас частиною особистого й професійного формування. У 2000 році їй було 12. Вона пам'ятає цю історію з новин і розмов дорослих, але ще більше — її тривалий вплив. Протести, «Україна без Кучми» та суспільне бурління початку 2000-х, на її думку, вплинули на те, якими людьми й журналістами стало це покоління. І передусім — на розуміння цінності можливості говорити правду без цензури.