Коли я читаю новини про трансплантацію, я щоразу ловлю себе на думці: це одна з небагатьох ділянок української медицини, де за останні роки справді сталося щось схоже на прорив. Ще десять років тому пересадка органу в Україні була чимось майже екзотичним. Сьогодні це рутинна, хоч і складна, практика в понад двадцяти медичних закладах. Але що довше я дивлюся на цифри, то сильніше мене не відпускає інше відчуття: ми навчилися рахувати операції, але досі не навчилися скорочувати чергу.
За дев’ять місяців 2026 року в Україні виконали 473 трансплантації органів у 21 медичному закладі, з них 44 — дітям. Переважну більшість — 72% — провели завдяки посмертному донорству. Це справді багато. Але станом на 1 жовтня 2026 року на трансплантацію очікували 4382 пацієнти, серед них 92 дитини. І ось тут починається розмова, яку я хотів би вести не про досягнення, а про те, що за цими цифрами стоїть.
Якщо розділити 473 операції на 4382 людини в черзі, виходить, що за дев’ять місяців допомогу отримав приблизно кожен десятий з тих, хто її потребує. Звісно, це груба арифметика: хтось потрапив у чергу пізніше, хтось має протипоказання, комусь орган не підходить за совместимістю. Але навіть з усіма застереженнями ця пропорція промовиста. Вона означає, що для більшості пацієнтів трансплантація — це не «коли з’явиться орган», а «якщо пощастить».
І найболючіше тут те, що дефіцит донорських органів залишається одним з ключових викликів української трансплантаційної служби. Це не проблема хірургів. Це проблема системи, яка починається задовго до операційного столу — з виявлення потенційних донорів, моніторингу їхнього стану в реанімаціях, своєчасної констатації смерті мозку та координації всього
Минулого року Верховна Рада ухвалила зміни, які мали дати трансплантації новий імпульс: створення Національного трансплантологічного комітету, запровадження статусу екстреності для невідкладних випадків і принципу «доміно», який дозволяє проводити більше пересадок. Це важливі кроки. Але коли я читаю про них, я думаю про інше: чи змінюють вони ситуацію для людини, яка роками стоїть у черзі й чує від лікарів «чекайте»?
Принцип «доміно» — це коли орган від одного донора пересаджують кільком реципієнтам послідовно, і це справді збільшує кількість операцій. Але він не створює нових донорів. Статус екстреності прискорює доступ для критичних пацієнтів, але не для тих, хто просто чекає. А Національний комітет — це управлінська структура, яка сама по собі не змінює ставлення суспільства до донорства.
І ось тут я підходжу до того, що мене, як майбутнього медика, хвилює найбільше.
Коли я читаю опитування про ставлення українців до посмертного донорства, я бачу дуже суперечливу картину. За одним опитуванням, 41% готові підписати заяву на посмертне донорство, 18% категорично не готові, а 32% вагаються. За іншими даними, 63% згодні стати донорами, 25% — проти, 12% не визначилися. Різниця в цифрах залежить від формулювання питання й вибірки, але спільне одне: значна частина людей не має остаточного рішення.
І це не тому, що вони байдужі. Це тому, що тема донорства в Україні досі оповита страхами — від «чорних трансплантологів» до релігійних упереджень і нерозуміння, як саме працює система. Поки ці страхи не будуть адресовані прямо й чесно, жоден закон не створить донорів.
Мене вражає, що в цій дискусії майже не чути голосів трансплант-координаторів — людей, які безпосередньо працюють з родинами потенційних донорів, пояснюють, як функціонує система, і приймають рішення про донорство в найскладніші моменти. Саме від них залежить, чи стане потенційний донор реальним. І саме їхня робота залишається майже невидимою в публічному просторі.
Позитивні зрушення є, і я не хочу їх применшувати. Кількість органних трансплантацій дітям за дев’ять місяців 2026 року вже досягла показника всього 2025 року — 44 пересадки. Це стало можливим завдяки запровадженню пріоритету для дітей у листі очікування. Також 418 трансплантацій гемопоетичних стовбурових клітин — на 21,9% більше, ніж торік. Це означає, що система рухається.
Але водночас фахівці говорять про необхідність посилити дотрансплантаційний етап і переглянути тарифи на трансплантацію, які не змінювалися близько п’яти років. І це повертає мене до головної думки: трансплантація — це не лише операція. Це ланцюжок, який починається з реанімації, проходить через координатора, лабораторію, хірургію і закінчується роками післяопераційного супроводу. Якщо хоч одна ланка слабка, страждає весь ланцюжок.
Я не трансплантолог і не хірург. Але я вже зараз розумію, що медицина — це не лише про те, що відбувається в операційній. Це про те, що відбувається до і після. І в трансплантації це «до» — це довіра суспільства. Це готовність людини за життя сказати: «Якщо зі мною щось станеться, я хочу, щоб мої органи врятували когось іншого». І це готовність системи відповісти на це рішення прозоро, швидко й з повагою.
Українська трансплантація вже довела, що може рятувати життя. Але поки черга на 4382 людини не почне скорочуватися швидше, поки 92 дитини не отримають свої шанси, поки розмова про донорство не вийде з тіні страхів — ми будемо говорити про досягнення, а не про порятунок.
Джерела на які грунтується думка
1. МОЗ України. В Україні за дев’ять місяців 2026 року виконали 473 трансплантації органів. 12.10.2026.
2. Комітет Верховної Ради з питань здоров’я нації. Трансплантація в Україні: шляхи удосконалення обговорені у профільному підкомітеті. 04.09.2026.
3. ThePharmaMedia. В Украине планируют оценивать систему трансплантации не только по количеству операций, но и по их результатам. 01.10.2026.
4. Vesti-UA. Тысячи украинцев в очереди на органы: сколько пересадок провели за год и как попасть в список. 29.10.2026.
5. SichNews. Посмертне донорство в Україні: як один підпис може врятувати до восьми життів. 04.02.2026.