Україні потрібен перехід від «адміністрацій очікування» до «адміністрацій повернення» — управлінських структур, які вже сьогодні працюють для людей на тимчасово окупованих територіях, а не лише утримують штати й освоюють бюджети. Про це йдеться в колонці Дениса Денищенка, який на прикладі Луганської області показує, як бюрократична інерція заважає готувати регіони до деокупації.
Луганська обласна військова адміністрація — унікальний кейс повністю окупованого регіону. Попри те, що вся територія області перебуває під окупацією, там досі функціонує 31 військова адміністрація: одна обласна, чотири районні та 26 адміністрацій громад. Сукупний штат цих структур перевищує 1050 осіб, не враховуючи комунальні підприємства. Значна частина працівників обіймає посади в підрозділах, чиї функції об'єктивно неможливі: управління майном, ЖКГ, містобудування та архітектура окупованих міст, агропромисловий комплекс.
Фонд оплати праці з нарахуваннями для цього апарату перевищує 245 млн грн на рік. Утримання одного чиновника «адміністрації без території» обходиться державі в суми, неспівмірні з реальною користю для громадян. Водночас в області зареєстровано понад 271 тисяча внутрішньо переміщених осіб. На практиці більшість із них отримує соціальну та гуманітарну підтримку від громад, які їх прийняли — у Києві, Дніпрі, Львові чи Луцьку. Рідні ж військові адміністрації часто обмежуються формальною інформаційною роботою та веденням соцмереж, не маючи важелів або ресурсів для прямої допомоги.
Автор пропонує негайний перехід від застарілого територіального управління до моделі прямого сервісу для людей. Замість утримання 31 розрізненої структури необхідно реалізувати три чіткі кроки. Перший — радикальна консолідація: об'єднати функції всіх адміністрацій в єдиний компактний, централізований орган управління. Другий — оптимізація штату: скоротити персонал до приблизно 400 фахівців, тобто мінус 60% штату. Це дозволить зберегти дійсно фахові кадри та прибрати дублюючі посади. Третій — економічний ефект: пряма економія державного та місцевих бюджетів складе від 150 до 190 млн грн на рік. Ці кошти мають бути спрямовані безпосередньо на житлові та соціальні програми для ВПО з Луганщини.
Діяльність оновленої структури має оцінюватися не кількістю нарад, а за чіткими напрямами. Серед них — цифровізація послуг: запуск єдиного порталу «Моя Луганщина» як «єдиного вікна» для вирішення питань житла, компенсацій за знищене майно, працевлаштування та соціального захисту. Також передбачається створення мережі повноцінних хабів — центрів ідентичності та підтримки — з виїзними групами у ключових містах концентрації переселенців: Києві, Дніпрі, Львові тощо.
Окремий пріоритет — конкретні проєкти відновлення замість абстрактних гасел «ми все відбудуємо». Потрібні жорстка конкретика, розрахунки, типові рішення, фіксація збитків для майбутніх репарацій та підготовка кадрового резерву деокупації. Приклади на кшталт проєкту «Луганськ-Сіті» чи розробок ініціативи «Сталева мрія» доводять, що відбудову можна прораховувати вже сьогодні — від матеріалів до житлових блоків.
Важливо зберегти український правовий та культурний простір на окупованих територіях. Це означає адресну комунікацію, позицію щодо топоніміки, публічні звернення до тих, хто залишається в окупації. Людина в Луганську чи Алчевську повинна бачити: Україна не викреслила її місто та має чіткий план на перший день після повернення.
Велика помилка системи — сприймати внутрішньо переміщених осіб як соціальний тягар. Люди, які виїхали з окупації, — це головний носій знань про регіон і основний ресурс його майбутньої відбудови. Вони знають свої міста, місцевий бізнес, особливості комунікацій та інфраструктури. Більшість із них вже сьогодні інтегрувалися в нові громади, запускають бізнеси, працюють в освіті та управлінні. Вони мають бути не просто отримувачами пільг, а співавторами політики повернення.
Якщо не мати підготовлених проєктів, готових містобудівних рішень, механізмів компенсацій та чіткої карти дій на перший день деокупації — це імітація підготовки. Час «адміністрацій очікування» минув. Потрібні «адміністрації повернення», завдання яких — не зберігати печатки та штатні розписи, а щодня робити конкретні кроки: залучати бізнес, розробляти проєкти житла, фіксувати збитки та підтримувати зв'язок із людьми. Території повертаються не лише силою зброї — вони повертаються тоді, коли люди бачать, що держава вже сьогодні має для них зрозуміле та гідне майбутнє.