Протести у Франції, які почалися з невдоволення нестачею вчителів і занедбаними шкільними будівлями, за кілька тижнів переросли в масову хвилю акцій. За даними, на які спирається матеріал, у понад 140 містах країни на вулиці вийшли понад 32 тисячі людей. Сотні людей були затримані.
Найрезонанснішим епізодом стала акція в Парижі 17 жовтня 2026 року. Над монументом «Місце Республіки» підняли палестинський прапор, французький триколор був знятий. Натовп вітав цей крок, а неподалік підпалили автомобіль. У Марселі протестувальники зламали двері міської ратуші, а в Ліоні підпалили туристичний інформаційний центр.
Початком руху стали шкільні проблеми. Близько 200 шкіл були заблоковані учнями, які вимагали більше персоналу для навчального процесу. Учні та їхні сім’ї наголошували на тому, що будівлі шкіл перебувають у поганому стані, а брак учителів залишає класи без належного викладання. Однак, як зазначає автор матеріалу, гасло швидко розширилося, і протестні настрої вилилися в ширше невдоволення молоді. Схожі заворушення фіксувалися і в сусідніх країнах: у Брюсселі, Льєжі, Турині та Мілані. В Італії додатково виникли дефіцит дизельного пального та блокади фермерів, які відчули на собі наслідки цих подій.
Контекст, який наводить автор, пов’язаний із соціально-економічним становищем молодого покоління. Кількість людей з університетськими дипломами подвоїлася, проте премія до заробітку випускників не зросла. Студентська заборгованість залишається великою, і багато молодих людей стикаються з фінансовим тиском ще до початку самостійного життя. Молодь, за словами автора, чує, що штучний інтелект знищить робочі місця, і з песимізмом дивиться на житло, створення сім’ї, народження дітей і майбутню пенсію.
Автор стверджує, що палестинський прапор був лише приводом для ширшого гніву. Він наводить історичну паралель з періодами індустріалізації, світових воєн, «Пилового котла» і холодної війни, коли суспільні потрясіння також мали глибші причини, ніж окремий привід. Водночас у тексті є твердження про іноземне фінансування та підсилення протестних наративів Росією і Китаєм, а також про Катар. Ці твердження є неперевіреними, і їх слід розглядати лише як позицію автора, а не як встановлений факт.
Для контексту: на Близькому Сході, за наведеними даними, активної війни в Газі немає, а рамку з двадцяти пунктів, підписану за адміністрації Трампа, тримається крихке перемир’я. Конфлікти в Україні та Судані тривають, при цьому Судан має понад десять мільйонів переміщених осіб. Іспанія оголосила загальний страйк на листопад і позачергові вибори 29 числа того ж місяця, що вказує на ширшу хвилю соціального напруження в Європі.
Авторський висновок полягає в тому, що протестний гнів спрямований на лідерів, які, на його думку, підвели ціле покоління, і що він не є свідомо скоординованим рухом. Сам характер подій, за оцінкою автора, нагадує рухи #MeToo і Black Lives Matter, які з часом розширили свої вимоги до багатьох питань. Саме тому, на його думку, нинішні акції важко звести до однієї вимоги, а їхні учасники мають різні мотиви.