На п'ятому році повномасштабної війни навколо українців, які свідомо обрали українську мову та цікавляться історією своєї країни, досі існує чимало стереотипів. Зокрема, поширена думка, що розмовляти українською легко, а ті, хто це робить, мають родичів на заході України або особливі «преференції» у розумінні минулого. Авторка колонки Дарина Рогачук наголошує: бути українцем в Україні завжди було вибором і позицією, а не «бонусом» від народження.
Вона розповідає власну історію: киянка, яка виросла в російськомовному середовищі, слухала російський реп і сміялася з української мови в школі, у 2014 році ухвалила вольове рішення перейти на українську на 90%, а у 2022-му — на 100%. Цей перехід не був зумовлений походженням: з одного боку в неї родичі в Білорусі та на Донеччині, з іншого — на заході України. Рішення стало результатом Революції Гідності та перегляду власних цінностей і кола спілкування.
Авторка закликає не ділити суспільство на «справжніх» українців за місцем народження і не вимагати від тих, хто говорить українською, ідеального знання історії чи постійного носіння вишиванки. Вона нагадує, що Тарас Шевченко не був родом із Західної України, але став національним ідолом, попри труднощі, з якими йому довелося зіткнутися.
На думку авторки, важливо не те, звідки людина родом, а те, чи щиро вона хоче бути свідомою частиною своєї країни, зберігати її та оберігати у вибраний для себе спосіб. Вона також закликає підтримувати тих, хто лише розвиває свою українську ідентичність, і не висміювати їхні зусилля. Публічно «пред'являти» людям, які змогли витримати свою позицію, особливо якщо сам не готовий до змін, — це, за її словами, «максимальний крінж».
Колонка завершується закликом шукати шляхи для розвитку власної ідентичності, навіть якщо це нелегко. Авторка підкреслює, що бути українцем — це свідомий вибір, який не визначається місцем народження чи походженням батьків, а готовністю захищати свою мову, витримувати тиск і висміювання, а сьогодні — ще й воєнний вимір цього вибору.