Євген Коновалець повернувся в Україну через 88 років після своєї загибелі. Його тимчасовим прихистком стало Національне меморіальне військове кладовище, а в майбутньому він має зайняти чільне місце в Національному пантеоні. Повернення полковника — це не лише відновлення історичної справедливості, а й повернення йому належного місця в українській історії.
Як за життя, так і після смерті Коновальця в історію вписували переважно вороги — не стільки його особисті, скільки вороги ідеї, за яку він боровся і загинув. Ідеї максимально простої: Україна повинна бути незалежною, а її кордони має захищати власна армія. За цю справу Коновальцю довелося боротися за надзвичайно токсичних внутрішніх та зовнішньополітичних обставин. Його військові практики, політичні та дипломатичні рішення заклали фундамент боротьби, яка триває досі, а геополітичні ідеї і через сто років звучать разюче сучасно.
«Не своєї армії нам, соціял-демократам і всім щирим патріотам, треба, а знищення всяких постійних армій», — це було перше, що почув від української влади в Києві Євген Коновалець. Новина про революцію в Росії та створення Української Центральної Ради застала його в Царицині, де 26-річний хорунжий австрійської армії перебував у полоні. З побратимами вони говорили про одне: хоч би яка нова влада постала в Москві, рано чи пізно вона спробує повернути Україну. Отже, потрібно негайно створювати власну міцну армію, яка стане на кордонах і зі зброєю перекриє шлях російській навалі.
Коновалець писав до Центральної Ради листи, пропонуючи формувати окремі українські частини з полонених галичан. Відповіді не було. Тоді він приїхав до Києва сам, познайомився з Миколою Міхновським і зрештою домігся зустрічі з Володимиром Винниченком — головою Генерального секретаріату, тобто революційного українського уряду. Революція 1916–1918 років, як і революції на нашій пам’яті, складалася з двох течій: націоналістично-патріотичної і соціалістично-інтернаціональної, для якої класова солідарність, зокрема з російськими лівими, була важливішою за власну державу. Винниченко належав до другої, і постійна армія для нього була анахронізмом. Михайло Грушевський переважно поділяв ці погляди, ліва преса домінувала.
Коновальця це дивувало, але не змогло деморалізувати. Він повернувся до побратимів із переконанням: Центральна Рада все одно буде змушена дати добро на створення боєздатної української армії, адже спроба Росії повернути колоніальний статус України — лише питання часу. Паралельно в Києві відбувалася драма полуботківців. Другий Універсал замість очікуваного руху до незалежності залишав Україну в складі Росії з перспективою автономії. Другий полк ім. Павла Полуботка намагався змусити політичне керівництво рухатися шляхом державності, але влада не лише не легалізувала його в армії, а й роззброїла і фактично здала росіянам.
Ця історія не зупинила Коновальця. Він просив легалізувати курінь Січових стрільців з галичан. На пропозицію уряд відповів своєрідно: галичанам взагалі закрили шлях в армію, розпорядження звільнити навіть тих, хто потрапив раніше. Коновалець мав усі підстави глибоко розчаруватися ще в 1917 році, але тоді він не був би Коновальцем. Разом із Федором Черником, Іваном Чмолою та Романом Дашкевичем він організував масове віче галичан із вимогою дозволити їм створити українську військову формацію. Симон Петлюра, який відповідав за військові справи, взяв рішення на себе й дав згоду від імені уряду.
«Ми, галицькі, буковинські та угорські українці, сини єдиного українського народу, в цей важкий час, почуваючи свою відповідальність перед будучими поколіннями, не можемо бути тільки глядачами, а повинні взяти якнайдіяльнішу участь у творенні нового державного ладу», — так закликали добровольців до Січових стрільців. Перші полонені галичани почали прибувати до Києва. Здавалося б — перемога, але всередині нової частини відразу почали насаджувати те саме, проти чого виступав Коновалець: антимілітаризм, «солдатські ради», відмову від військової ієрархії.
Новий військовий міністр Микола Порш пояснював стрільцям, що вони мають бути «народною міліцією», а не регулярною армією. Коновалець відповів просто: проти російської агресії може вистояти дисциплінована армія, а не озброєний політичний мітинг, який розбіжиться з появою реальної небезпеки. Його підтримало стрілецтво, систему солдатських рад скасували, і Коновалець став командиром. Кожен боєць підписав добровільну згоду на сувору військову дисципліну. Це була його друга політична перемога в Києві.
Дуже швидко стало зрозуміло, наскільки вона була важливою. На початку 1918 року після проголошення Четвертого Універсалу на Київ рушили більшовики, а в столиці почалося більшовицьке повстання. Січові стрільці разом із кількома іншими українськими частинами стали головною силою, яка душила заколот. Щоправда, за кілька днів уряд відступив під натиском армії Муравйова. Січовики забезпечували владі відхід, що дало можливість Центральній Раді завершити переговори у Бресті. Після Берестейського миру українська влада повернулася до столиці.
Невдовзі Коновалець попередив Грушевського про небезпеку державного перевороту, але той відмахнувся. Федь Черник вивів війська на Софіївську площу в очікуванні наказу Центральної Ради на ліквідацію перевороту, але урядовці не зважилися на наказ. Після приходу до влади Павла Скоропадського Коновальцю запропонували визнати гетьмана. Він відповів, що Січові стрільці — дисципліноване військо, яке присягнуло державі, а юридично її уособлює Центральна Рада. Оточені німецькими військами, січовики склали зброю. Згодом Коновалець був готовий домовлятися і зі Скоропадським, але за однієї умови: гетьман має боронити самостійну, ні від кого незалежну українську державу. Коли 14 листопада Скоропадський проголосив федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією, для Коновальця це означало кінець будь-яких зносин із ним.