Середня сімейна медична програма, яку оплачує роботодавець, зараз коштує 28 303 долари на рік. Працівники бачать у своїй зарплаті близько чверті цієї суми і зазвичай вважають, що решту платить компанія. Насправді, як стверджує автор матеріалу, платять саме працівники, і вся сума так чи інакше виходить з їхнього доходу.
Роботодавці планують найм у категоріях загальної винагороди: зарплата, оплачувана відпустка, пенсійні внески, страхування від нещасних випадків на виробництві і медичне страхування. Коли вартість однієї статті зростає, інші зростають повільніше. Економісти десятиліттями описують цей компроміс між зарплатою і соціальними пільгами. Тому, за словами автора, подорожчання медичних страхових премій неминуче стримує зростання грошової зарплати. Сьогодні середня сімейна програма становить 44 відсотки від податкової грошової зарплати типового працівника на повний робочий день.
Важливо уточнити, що приблизно 100 мільйонів людей отримують медичне забезпечення від великих компаній, які самі страхують свої програми. Це означає, що роботодавець не купує страховку в страхової компанії, а сам оплачує медичні рахунки своїх працівників і членів їхніх родин. Тому, пояснює автор, йдеться не про те, що страховики накручують ціни для роботодавців. Страхові компанії тут виступають лише найманими адміністраторами. Головну увагу він звертає на великих консультантів з пільг, які координують дизайн програм і укладання контрактів.
Автор стверджує, що такі консультанти, ймовірно, дбають насамперед про власні інтереси, а не про інтереси компаній і тим більше працівників. Він наводить приклад того, як вимірюється «цінність» послуг лікарень. Зазвичай її оцінюють за знижками від рахункових тарифів. Однак ці тарифи, за словами автора, є умовними цифрами, які самі лікарні встановлюють і які майже ніхто не платить. У прикладі, який наводить страхова компанія Highmark, заклад з тарифом 100 доларів і знижкою 60 відсотків отримує 40 доларів, а заклад з тарифом 70 доларів і знижкою 50 відсотків отримує 35 доларів. Більша знижка тут означає більші витрати.
Автор посилається на актуарну фірму Milliman, яка зазначає, що рахункові тарифи набагато менш обмежені, ніж узгоджені ціни, і тому ростуть швидше. Знижки в такій системі виглядають більшими саме тоді, коли ціни зростають. Схожа логіка, за його словами, проявляється і в інших частинах програми. Позамережеві претензії часто перерахунковують постачальники, які отримують відсоток від «економії» відносно рахункових сум. Чим вищий рахунок, тим більша винагорода. Він згадує розслідування щодо компанії MultiPlan, опубліковане 2024 року.
У лікарських препаратах, як пише автор, довгий час оцінювали пільги через знижки від списочних цін виробників. І в усіх випадках прибуток отримує той, хто встановлює найвищу списочну ціну. Справжньою ж мірою має бути ціна, яку фактично сплачують за медичну допомогу, з урахуванням усіх знижок. Порівнювати варто з еталоном, який постачальник не контролює, наприклад, з цінами Medicare.
Крім того, великим компаніям, за словами автора, слід прямо запитувати своїх консультантів, як саме їм платять. Федеральний закон зобов’язує брокерів і консультантів розкривати прямі та непрямі винагороди, але не обов’язково структуру стимулів. Якщо дохід консультанта зростає разом із витратами роботодавця або вищий для постачальників, яких він рекомендує, це і є відповідь на питання про мотивацію.
Автор також критикує відділи корпоративних пільг. За його словами, їхні співробітники перебувають у складному становищі. Якщо зміни в програмі обертаються проблемами, на них лягають скарги, часто з копією генеральному директору. Якщо ж їхні рішення заощаджують компанії і працівникам мільйони доларів, їм нічого з цього не дістається. Тому вони уникають будь-яких змін, які можуть викликати невдоволення. Як він пише, ніхто не звільняється за те, що тримається статус-кво.
Тим часом працівники оплачують рахунок, але їхні витрати розподілені і майже непомітні. Їхня частка вартості програми зазвичай розбивається на 26 зарплатних чеків, тобто кілька сотень доларів за кожен двотижневий період. За таких умов це майже не відчувається. Автор називає це класичною ситуацією, коли відповідальність сконцентрована, а приховані витрати розмазані. Без зовнішнього тиску відділ пільг робить саме те, що винагороджують його стимули.
На думку автора, для змін не потрібне нове законодавство, але потрібні постійні зусилля на рівні фінансового директора. Він пропонує мінімальний набір кроків: залучити фінансовий відділ до обговорення, розглядати медичну програму як будь-яку іншу статтю витрат такого розміру з ретельним контролем контрактів, цін і маржі постачальників; змінити еталон для порівняння, використовуючи прозорість цін у медицині та орієнтуючись на зовнішні показники, наприклад, кратне від цін Medicare; платити консультанту фіксовану, розкриту винагороду без комісій від премій і прихованих платежів від рекомендованих постачальників; а також говорити з працівниками відверто, гарантуючи, що економія піде на нижчі внески або вищу зарплату на руки, і щороку публікувати цифри.