Після завершення війни кількість ветеранів та членів їхніх родин в Україні може сягнути 5-6 мільйонів осіб, а за ширшими оцінками — до 9 мільйонів, тобто приблизно кожен четвертий українець. Відсутність ефективної системи догляду та реабілітації створює приховану економічну кризу: родини втрачають фінансову самостійність, а держава — мільярди податків. Про це йдеться в колонці експертки CASE Україна з ветеранської політики Олени Бичкової.
Головна проблема полягає в подвійному ударі по бюджету родин. Якщо поранений ветеран не може працювати через стан здоров'я, а його близькі залишають роботу заради догляду, сім'я втрачає одразу два джерела доходу. За оцінками, близько 65% потреб у догляді родини покривають самостійно, тоді як держава спроможна забезпечити лише 21% реального попиту. Це призводить до того, що сім'я, яка раніше утримувала себе, може опинитися перед загрозою бідності.
Історія Наталії Коцарь, яка звільнилася з роботи, щоб доглядати за чоловіком Русланом після його поранення під Авдіївкою, ілюструє масштаб проблеми. Руслан повністю втратив зір і частково слух. «Пів року лікарня була нашим домом. Я стала для Руслана очима, руками, підтримкою. Ми разом вчилися жити в новій реальності», — розповідає Наталія. До звичних рахунків додаються витрати на лікування, поїздки, проживання біля реабілітаційного центру та пристосування житла.
Завершення лікування не завжди означає, що людина може повернутися до самостійного життя. Їй і надалі може бути потрібна щоденна допомога з пересуванням, одяганням, приготуванням їжі чи відвідуванням лікаря. Поряд із повсякденним доглядом необхідно організовувати поїздки, шукати потрібні послуги, оформлювати документи та узгоджувати подальшу реабілітацію. Як зазначено в дослідженні Правозахисного центру «Принцип», медична й соціальна системи фактично розраховують, що значну частину цих завдань візьме на себе родина. Однак через недостатню взаємодію між установами близькі часто змушені брати на себе й координацію цієї допомоги.
Витрати часу на догляд можуть залишатися невидимими для державного бюджету, тоді як для родини вони мають цілком реальну ціну. Щоб допомагати близькій людині, членам сім'ї доводиться скорочувати робочий час, пропускати зміни, відмовлятися від замовлень або взагалі залишати роботу. Відсутність видатків на професійний догляд ще не означає економії для суспільства. Частину витрат просто бере на себе родина у вигляді неоплачуваної праці та втраченого заробітку. Коли догляд змушує людину скоротити зайнятість, зменшуються можливості сім'ї оплачувати звичні потреби, а тривала перерва в роботі може ускладнити повернення до професії.
Репрезентативної оцінки втрат доходу доглядальників ветеранів в Україні поки немає. Тому масштаб економічних наслідків для їхніх родин залишається невизначеним. Бракує даних про те, скільки доглядальників змушені скорочувати робочий час або залишати роботу, яку частину заробітку вони втрачають і як довго триває це фінансове навантаження. Масштаб таких наслідків добре демонструє міжнародне дослідження RAND 2024 року серед американських військових і доглядальників ветеранів. У середньому вони втрачали 4522 долари потенційного доходу на рік. 27% опитаних повідомляли про скорочення робочих годин, необхідність зміни роботи та відчуття дискримінації. Дані індикаторів OECP також підтверджують, що інтенсивний неформальний догляд має значний вплив на погіршення психічного здоров'я, скорочення робочих годин і ранній вихід з ринку праці.
Експерти наголошують на необхідності індивідуальних планів. Оцінювати спроможність родини та надавати послуги (асистенти, соціальне таксі, денний догляд) потрібно ще до виписки ветерана з лікарні. Підтримка має враховувати також здоров'я, зайнятість і доходи близьких, які беруть на себе щоденну допомогу. Успішна реінтеграція допоможе зберегти професійні навички, доходи родин і податкові надходження. Провал означатиме втрату частини цього потенціалу та більшу потребу в тривалій соціальній підтримці. Таким чином, доступний догляд і реабілітація мають бути складовою політики збереження зайнятості, а підтримка доглядальників — інвестицією в людський капітал, а не просто соціальними видатками.