Wireva

Трамп, Путін і Сі підписали ядерну декларацію на саміті в Шеньчжені

Лідери США, Росії та Китаю провели тристоронню зустріч у Шеньчжені, підписали документ про ядерні загрози, але конкретних домовленостей майже не було, а війна в Україні не згадувалася за назвою.

Матеріал підготовлено за допомогою ШІ під редакційною відповідальністю Haydamax OÜ.

Президенти США Дональд Трамп, Росії Володимир Путін і Китаю Сі Цзіньпін провели 19 листопада 2026 року в Шеньчжені тристоронню зустріч на полях саміту АТЕС. Це була перша така зустріч трьох лідерів, і її подавали як історичну. Однак, за оцінкою експерта з американо-китайських відносин Гарвардської школи Кеннеді Рани Мітера, за 90 хвилин розмов було більше символіки, ніж змісту.

Найпомітнішим моментом автор називає символіку. Коли Трамп прибув до Шеньчженя, його зустрів Сі, а це в Китаї вважають особливою честю. Далі відбулися обійми, які, за словами експерта, є безпрецедентними для генерального секретаря Компартії Китаю, адже він не обіймає навіть своїх колег із Політбюро. Фотографія за великим столом, де в центрі сидить Сі, також мала показати Китай як «Серединне царство», що стабілізує світ. Чи відповідає це реальній ролі Пекіна, автор вважає другорядним питанням.

Щодо політичних рішень, то вони були обмеженими. Усі три лідери погодилися з необхідністю реформи ООН, однак інтереси різняться: Китай хоче більшого впливу в організації, а Трамп дедалі більше розчаровується в ній. Головним результатом стала спільна декларація про ядерне озброєння. Документ спирається на фразу, яку вперше проголосили президент США Рональд Рейган і радянський лідер Михайло Горбачов у 1985 році: «Ядерна війна не може бути виграна і ніколи не повинна вестися». Три лідери підписали цю формулу, але механізмів її виконання не визначено. Основні договори з цього питання вже втратили чинність, а Пекін, який поступається Вашингтону і Москві за ядерним потенціалом, може мати власне бачення.

Водночас великі конфлікти фактично лишилися поза обговоренням. Війна в Ірані, яка триває близько дев'яти місяців, не була предметом змістовної розмови, хоча саме її врегулювання могло б стати для Вашингтона приводом для співпраці з Китаєм чи Росією. Автор припускає, що ані Москва, ані Пекін не поспішають допомагати США вийти з цієї кризи й не хотіли віддавати цей важіль у ході зустрічі.

Україна не згадувалася за назвою. Аналітик пояснює це тим, що три лідери перебувають по різні боки конфлікту, а європейські союзники Києва не були присутніми. Для Європи було б сприйнято вкрай болісно, якби Трамп оголосив щось щодо України в компанії Путіна і Сі. Не обговорювалися й питання регулювання штучного інтелекту та ланцюгів постачання критичних мінералів, хоча вони є ключовими в економічному суперництві США і Китаю. Автор не виключає, що їх могли порушувати в двосторонніх розмовах, що відбулися в Шеньчжені.

Подавати зустріч як «Ялта-2» автор вважає перебільшенням. Попри очевидні паралелі з Ялтинською конференцією лютого 1945 року, де Черчилль, Сталін і Рузвельт окреслювали повоєнну Європу, різниця значна. Тоді до «великої трійки» входила Британія, а Китаю не було. Крім того, учасники 1945 року були союзниками, які згодом розійшлися через холодну війну. Сьогодні ж Китай і Росія є партнерами, а США сприймаються їхнім суперником. Трамп, за оцінкою експерта, може прагнути розрядки, а не нової холодної війни. Чи означає це формування нового світового порядку, де Росія, Китай і США діятимуть разом, автор ставить під сумнів і зауважує, що європейці мають на це свою думку.