Коли компанії потрібна нова можливість, керівники часто за замовчуванням обирають найгірший варіант: розробляти все самостійно. Такий висновок робить автор колонки у Fast Company, спираючись на власний досвід роботи з керівництвом глобальної компанії побутової електроніки. Він розповідає, що колись радив купити молодий стартап зі стрімінговими пристроями, бо телевізор перетворювався на «глупу трубу», а цінність переходила до програмного забезпечення, яке вирішує, що дивиться глядач. Внутрішні команди заперечили: у компанії були сильна апаратна експертиза, добрі інженери та власне програмне забезпечення для смарт-телевізорів. Тож вирішили будувати самі.
Кілька років потому компанія випустила власний стрімінговий пристрій. Він був гіршим за той, який створив стартап, не здобув популярності, і проєкт закрили. Тим часом стартап вийшов на біржу і став одним із лідерів у галузі стрімінгу. Автор зізнається, що ця історія досі йому неприємна, але, за його словами, інші компанії переказують її знову і знову, коли вирішують, будувати, купувати чи партнерити.
За словами автора, штучний інтелект пришвидшив розробку продуктів, вихід на нові ринки та пошук клієнтів, а також оголює прогалини в можливостях компаній, тож питання «будувати, купувати чи партнерити» постає частіше. Ключову причину помилкового вибору він бачить у кількох упередженнях: самовпевненості («мені потрібні чотири людини і півроку»), синдромі «не ми вигадали» та так званому упередженні запуску, коли компанія оцінює витрати на старт, а не на довгу підтримку можливості. Окремо він звертає увагу на «самовпевненість щодо ШІ», тобто віру в те, що штучний інтелект суттєво здешевлює внутрішню розробку.
Автор уточнює, що ШІ справді змінює розрахунки, але нерівномірно. Прототипи подешевшали помітно, і економія реальна, але вона припадає на початок. Утримання можливості, тобто її підтримка, безпека та покращення протягом багатьох років, потребує ресурсів, і ШІ скорочує ці витрати значно менше, ніж вартість демо. До того ж люди, на яких розраховували, часто перепризначаються на інші пріоритети, а швидкий запуск компанії плутають із реальним володінням продуктом. Коли компанія усвідомлює помилку, конкурент уже може вийти на ринок або проєкт втрачає внутрішню підтримку.
Перш ніж обирати модель, автор радить перевірити власні припущення. Треба дивитися на три роки вперед і враховувати вартість не лише запуску, а й побудови, підтримки та вдосконалення. Варто порівняти останні внутрішні проєкти з початковими оцінками часу, бюджету та кадрів, заздалегідь визначити поріг, за якого проєкт буде зупинено, і залучити людину, яка не зацікавлена в результаті, щоб вона поставила під сумнів ваші висновки.
Потім можливість варто перевірити за чотирма критеріями. Перший — чи є вона захищеною: чи створює вона стійку перевагу, яку помічають клієнти, чи легко її перетворити на товар. Другий — як швидко потрібна віддача: будувати може бути надто довго, а придбання потребує угоди, тож за короткого вікна можливостей варто шукати партнера. Третій — ризик інтеграції: розробка означає відповідальність за відповідність вимогам, підтримку й кадри; партнерство залежить від дорожньої карти партнера та його можливих змін власності; купівля несе приховані технічний борг, фрагментацію платформ і конфлікти культур. Четвертий — культурна сумісність: чи можна залучити та втримати потрібних людей, а в партнерстві, особливо неексклюзивному, важливо керувати конкурентними ризиками та будувати довіру.
На практиці автор пропонує таку логіку: будувати варто, якщо можливість є важливою, створює конкурентну перевагу й лояльність клієнтів у довгостроковій перспективі, і ви готові її фінансувати роками. Купувати — якщо потрібна швидкість, але не обов'язково володіти можливістю. Партнерити — якщо потрібні і швидкість, і контроль над можливістю. Ці рішення не є остаточними: можна спочатку піти в партнерство, щоб вийти на ринок і навчитися, а потім будувати або купувати, коли стане зрозуміло, де саме прихована цінність. Автор навмисно не згадує ШІ у своїй рамці, бо, на його думку, критерії захищеності, швидкості віддачі, ризику інтеграції та культурної сумісності стосуються однакових питань незалежно від технології.
Для українських команд, зокрема агенцій, студій і продуктових компаній, ця логіка корисна тим, що ринок швидко змінюється, а ресурсів часто менше, ніж у глобальних гравців. Перш ніж вкладати місяці в розробку внутрішнього інструменту, варто чесно порахувати витрати на його підтримку протягом кількох років і запитати, чи не швидше буде інтегрувати готове рішення або укласти партнерство з локальним чи міжнародним гравцем.