Історик і громадський діяч В'ячеслав Брюховецький помер 12 листопада на 80-му році життя. Про його життя та роль у громадському житті пише його зять, чоловік доньки Оксани, який згадує найважливіші епізоди з біографії покійного та знайдені в сімейному архіві документи. Некрологи називають Брюховецького відновником Києво-Могилянської академії, проте автор наголошує на іншому: за його словами, Брюховецький був засновником університету в 1991 році.
Серед паперів покійного знайшли 25-сторінковий машинопис програми Руху. Документ датований кінцем січня 1989 року, а авторів програми було четверо, зокрема Брюховецький і Дончик. Щоб текст мав ширшу підтримку, його обговорили й схвалили понад сотня науковців Інституту літератури 30 січня. Наступного дня, 31 січня, проєкт підтримали київські письменники. Таким чином текст мав підтримку двох великих груп громадськості ще до того, як його подали на розгляд ширшої аудиторії.
Процес ухвалення програми проходив непросто. За даними архівних записів, представник Центрального комітету Компартії вимагав скасувати збори через «керівну роль партії». Формулу про цю роль спочатку вписали в текст, однак у вересні її прибрали. Примірник проєкту при цьому опинився в архіві ЦК ще до того, як програму схвалили науковці, що свідчить про те, що партійні структури стежили за підготовкою документа від самого початку.
Одним з найбільш помітних положень машинопису стала вимога визнати виховання дітей суспільно корисною працею. У тексті також згадувалася вимога реальної емансипації жінки. Автор статті зазначає, що у фінальній програмі з'їзду формулювання було звужено до матері вдома, тобто жінка розглядалася переважно в домашній ролі. Точне авторство окремих правок у машинописі, за словами автора, залишається невизначеним, тож не можна з упевненістю сказати, чиїм був кожен із цих варіантів.
Брюховецький також був помітною фігурою в епізодах, пов'язаних із громадською дискусією про свободу мистецтва й науки. У 2012 році Національний університет «Києво-Могилянська академія» закрив виставку «Українське тіло» після її відкриття. Брюховецький тоді підтримав ректора Квіта, а не доньку, яка була куратором виставки. Цей вибір, за описом автора, показує його позицію щодо інституційної відповідальності.
У 1972–1980-х роках Брюховецький разом із дружиною поширював самвидав, тобто незалежні тексти, які передавалися з рук у руки поза офіційним друком. Ця діяльність була ризикованою в умовах радянської цензури, і вона є частиною тієї громадської позиції, яку він зберігав упродовж десятиліть. Наприкінці життя він працював над книжкою про Віктора Петрова, відомого під псевдонімом Домонтович.
Автор статті зазначає, що частина сімейного архіву ще не вивчена історикам, тож остаточні висновки про діяльність Брюховецького та його внесок у громадські процеси ще попереду. Документи, які зберігаються в родині, можуть уточнити хронологію подій 1989 року та роль окремих учасників підготовки програми.