Цього серпня Україна відзначає 35 років незалежності. Зазвичай такі дати спонукають говорити про здобутки держави, однак соціологічні дані останніх місяців свідчать про важливіший процес — зміну самої людини у її відносинах із владою. Українці поступово вчаться довіряти без поклоніння, підтримувати державу без відмови від власного судження та визнавати лідерство без готовності видати абсолютний мандат.
Липневе соцопитування показало, що 59% українців довіряють Володимиру Зеленському. Водночас 72% не підтримали його рішення про звільнення Михайла Федорова, а 55% підтримували відставку Олександра Сирського. Це свідчить: суспільство не відмовило президентові в довірі, але й не передало йому право автоматично визначати, яке кадрове рішення є правильним.
Дослідження Київського міжнародного інституту соціології, проведене на початку літа, зафіксувало ще помітнішу тенденцію. Частка тих, хто вважав допустимим втручання президента в роботу уряду і парламенту всупереч конституційному розподілу повноважень, зменшилася з 79% у липні 2022 року до 52% у травні 2026-го. До 38% зросла частка громадян, які наполягають на збереженні розподілу влади навіть під час війни. Крім того, 67% опитаних вважають, що після завершення війни президентська влада має оновитися.
Соціологи називають це критичною лояльністю. Це не свідчить про розчарування у державі і ще не є відмовою від ідеї сильного лідерства. Однак поступово розділяються поняття, які в патерналістському суспільстві зазвичай зливаються: довіра і слухняність, єдність і мовчання, авторитет і безконтрольність.
Така зміна особливо помітна на тлі спадщини, яку Україна отримала у 1991 році. Тоді держава успадкувала інституції, створені не лише в іншій політичній, але й в іншій антропологічній системі. Вони були розраховані не на громадянина, який має голос і право впливати на правила, а на населення, яким необхідно управляти. Радянська партійна система вміла передавати наказ згори вниз, мобілізувати ресурси, виконувати план і карати за відхилення. Вона не вміла слухати людину, визнавати її окремий інтерес або переглядати рішення під впливом інформації знизу.
Радянські армія, лікарня, школа та соціальні установи мали спільну інституційну логіку: закритість, жорстку вертикаль, презумпцію правоти начальника, покарання за погані новини, слабкий зовнішній контроль і майже повну безпорадність людини перед установою. Примус міг називатися дисципліною, опікою, вихованням або медичною доцільністю, але суть залишалася одна: система завжди знає краще, а людина має підкорятися.
Україна успадкувала й культуру відносин із владою та одне з одним. Це звичка не довіряти державі, але чекати від неї захисту; не покладатися на формальні правила, але шукати прихильності людини, яка може зробити виняток; не сперечатися з начальством відкрито, але обходити його рішення через корисні знайомства. Патерналізм не обмежувався політикою — він був культурною граматикою нерівних відносин у сім'ї, школі, лікарні та на роботі.
Водночас поруч існувала й інша традиція: дисидентський рух, релігійні та місцеві громади, родинна взаємодопомога, студентська Революція на граніті, звичка самоорганізовуватися там, де держава була відсутня або вороже налаштована. Світове дослідження цінностей ще у 2020 році фіксувало повільний, але помітний рух України від цінностей виживання до цінностей самовираження — від потреби насамперед у захисті й передбачуваності до більшої ваги особистого вибору, участі та автономії.
Українські революції можна прочитати як послідовне навчання суб'єктності. У 2004 році мільйони людей доводили, що їхній голос має значення і не може бути знехтуваний владою. У 2013–2014 роках додалося усвідомлення: гідність людини обмежує владу держави, а державне насильство не може бути виправдане жодною метою. Сьогоднішні соціологічні дані свідчать, що цей процес триває — суспільство дедалі впевненіше відокремлює підтримку держави від готовності відмовитися від власного судження.