На початку вересня 1914 року до Львова з боку Личакова на велосипеді в'їхав переляканий чоловік, вигукуючи: «Рятуйтесь, росіяни йдуть!». Цей епізод, описаний у мемуарах польського громадського діяча Богдана Кшиштофовича, став символом паніки, що охопила місто напередодні першої в історії російської окупації Львова. Попри заспокійливі публікації в тогочасних часописах, чутки про наступ російської армії поширювалися дедалі більше, а мешканці передмість масово перебиралися до центру міста, сподіваючись, що ворога зупинять на підступах.
Австрійська армія, виснажена боями в Галичині, вирішила відступити, і 3 вересня 1914 року Львів був фактично зданий без бою. Окупація тривала майже десять місяців і, за свідченнями істориків, стала для місцевого населення втіленням того, що сьогодні називають «русским міром». Під особливий тиск окупаційної адміністрації потрапили євреї та українці. Заручники, репресії, цензура, закриття засобів масової інформації, примусова русифікація, злидні та комендантська година — усе це вже було випробувано понад століття тому, і відбувалося під гаслами «звільнення» та «повернення споконвічно російських земель».
Український політичний діяч Дмитро Дорошенко, який згодом обіймав посаду міністра закордонних справ за гетьмана Павла Скоропадського, в еміграції порівнював дії російської влади в Галичині з режимом графа Муравйова під час придушення польського повстання 1863 року на Литві та Білорусії. Він зазначав, що край було оголошено «исконо русским», а все, що виявляло місцеве самобутнє життя, називали «мазепинством» і знищували з «дивовижним завзяттям і жорстокістю».
Обґрунтуванню окупації передувала тривала підготовка. Ще в XIX столітті Росія активно підтримувала москвофільський рух на Закарпатті, Галичині та Буковині. Представники цього руху визнавали зверхність православного царя, а не австрійського цісаря. З початком Першої світової війни штаб Київського військового округу під грифом «секретно» роздав офіцерам брошуру про особливості підавстрійської України. Головною метою посібника було пояснити, як серед мешканців Галичини розрізнити «мазепинців» і «русскіх», тобто «зрадників» і «своїх». Як цитував це видання Дмитро Дорошенко, у перших в хатах висів портрет Шевченка та були «мазепинські» книги.
Після взяття Львова імператор Микола II у переможному маніфесті проголосив історичне «об'єднання російського народу». У зверненні він апелював до Івана Калити, московського князя XIV століття, якого називав «першим збирачем російських земель», стверджуючи, що його справу зі взяттям Львова тепер нарешті завершено. Російська преса напередодні війни активно підживлювала інтерес до «галицького питання», пишучи про необхідність «звільнення» Галичини та «возз'єднання Русі».
Одразу після оголошення Австро-Угорщиною війни Сербії в Києві відкрився «Карпато-руський визвольний комітет» (КРОК), до якого увійшли галицькі москвофіли. Серед лідерів був Ярослав Яворський, який емігрував з Галичини до Києва ще 1904 року. За висловом Дорошенка, у 1914-му Яворський «мав своїм завданням допомагати побідній російській армії руйнувати українське життя». Саме КРОК та Яворського, за інформацією, що ширилася серед української інтелігенції Києва, вважали авторами тієї таємної брошури, яку отримало російське військо перед вторгненням у Галичину.
Історичний досвід 1914 року демонструє, що сучасна російська агресія проти України повторює стару, але значно кривавішу схему. Тоді, як і тепер, окупанти діяли під гаслами «звільнення» та «повернення споконвічних земель», використовуючи ідеологічну підготовку та колабораціоністів для виправдання своїх дій. Репресії проти українства, русифікація та нищення національної ідентичності залишаються незмінними інструментами російської політики вже понад століття.