З одного боку, я бачу справжні зміни. З іншого — коли розмовляю з лікарями, які щодня сидять у кабінетах, чую речі, яких немає в жодному пресрелізі. І саме ці розмови змушують мене ставити питання, на яке поки що ніхто не дав чіткої відповіді: технології в українській медицині — це справді крок уперед чи просто новий спосіб робити те саме, тільки з більшою кількістю кліків?
Що вже змінилося — і це не дрібниці
Почну з того, що працює. Бо коли критикуєш, легко забути, з чого все починалося.
Станом на початок 2026 року в Есоз зареєстровано понад 34,6 мільйона пацієнтів, а кількість електронних медичних записів перевищила 5 мільярдів. Ще у 2022-му їх було 672 мільйони. Тобто за три роки обсяг даних зріс приблизно у сім з половиною разів.
Для когось це просто цифри. Для мене — це те, що я вже зараз сприймаю як норму. Електронний рецепт, який не треба шукати в реєстратурі. Направлення, яке не загубилося між кабінетами. Можливість лікарю в іншому місті побачити, на що у вас алергія, перш ніж щось призначити. Ще десять років тому це було фантастикою, а зараз — буденністю, і це добре.
Але є деталь, яка мене чіпляє. Есоз побудована за двокомпонентною моделлю: є центральна база даних, і є медичні інформаційні системи, які до неї підключаються. У лютому 2026 року таких систем було 37 — і це число не стале, бо системи регулярно проходять тестування на відповідність технічним і безпековим вимогам. Одна ця фраза вже багато про що говорить: цифрова інфраструктура — це не «зробили і забули», а постійна робота, яка ніколи не закінчується.
Де починаються проблеми
Ось тут стає цікавіше. Бо дані в систему вносяться, а от чи складаються вони в єдину картину — велике питання.
Уявіть бібліотеку. Книжки є, полиці є, навіть читальна зала є. Але каталогу немає. Формально все на місці, але щоб знайти потрібне, ви витрачаєте пів дня і не факт, що знайдете все. Приблизно так само відбувається з медичними даними в Україні: вони збираються різними інструментами, за різною логікою і для різних цілей. І це прямо впливає на якість аналітики та управлінських рішень.
Окрема історія — пацієнтські застосунки. МОЗ свого часу прямо визнавало, що вони не взаємодіють із центральною базою напряму, і закликало розрізняти державний е-Кабінет і сторонні сервіси. Один експерт порівняв це з банківськими застосунками: відкриваєш застосунок одного банку — бачиш операції лише за його карткою, а не за всіма своїми рахунками. Знайомо, правда?
І друга проблема, про яку говорять значно рідше, — люди. Дослідження, опубліковане у Frontiers in Public Health, наводить результати оцінки 2021 року: 56% медичних працівників в Україні мали лише базовий або початковий рівень цифрової грамотності. Зараз ситуація змінюється — з'явилася Рамка цифрової компетентності, тести на Дія.Освіта. Але розрив між тими, хто з технологіями «на ти», і тими, хто досі боїться зайвий раз натиснути кнопку, нікуди не зник.
І я не хочу, щоб це звучало як докір лікарям. Це докір системі, яка впроваджує інструменти, не питаючи тих, хто ними користуватиметься щодня.
ШІ: між «круто» і «а хто відповість, якщо помилиться»
Штучний інтелект у нашій медицині — це вже не розмови про майбутнє. Це реальні проєкти, які працюють тут і зараз.
CheckEye аналізує знімки очного дна: медичний працівник робить фото, і алгоритм за 30 секунд визначає наявність діабетичної ретинопатії та її стадію. У Львові, на базі Другого медичного об'єднання та 4-ї міської поліклініки, скринінг проходять безоплатно і без направлення — з квітня 2025 року там обстежили понад 2600 пацієнтів. Ще один приклад — автоматизований аналіз рентгенівських знімків для діагностики туберкульозу, який під час війни став не експериментом, а робочим інструментом.
Це справді вражає. Але я весь час ловлю себе на одному питанні: а що буде, якщо алгоритм помилиться?
Хто несе відповідальність — лікар, який підписав висновок? Лікарня? Розробник? Дослідження, присвячене правовим аспектам використання ШІ в українській охороні здоров'я, прямо називає нечіткість цієї процедури однією з ключових прогалин. Тобто технологія, яка може врятувати зір або вчасно виявити туберкульоз, уже є, а правового поля, яке дозволяло б лікарю почуватися впевнено, коли він на неї покладається, — ще немає.
Мене це не лякає. Мене це насторожує, бо будь-яка технологія в медицині тримається не на алгоритмах, а на довірі. А довіра без правил не працює.
Чого медицині варто повчитися в IT
Мені здається, що головна проблема на перетині медицини й технологій — це навіть не гроші й не брак ідей. Це брак спільної мови.
Розробники будують системи, які масштабуються, витримують навантаження і мають зрозумілий інтерфейс. Лікарі думають клінічними випадками, протоколами й пацієнтами, які не завжди вписуються в алгоритм. Коли ці дві групи не зустрічаються на етапі проєктування, на світ з'являються системи, технічно бездоганні, але в реальній роботі створюють додаткове навантаження.
IT-галузь давно засвоїла прості речі. Інтероперабельність — не «фіча», а фундамент. Кібербезпека — не опція, а умова існування. Орієнтація на користувача — не гасло, а методологія. В українській медицині ці принципи поки що працюють фрагментарно. Дослідники з Вінницького національного медичного університету імені Пирогова наголошують: під час воєнного стану ризики доступу до медичних даних різко зростають, і питання посилення єдиних вимог до захисту даних, контролю доступу та кіберстійкості медичних систем стає не теоретичним, а нагальним.
Ми будуємо цифрову медицину в умовах, де правила безпеки ще не до кінця прописані. Це не привід зупинятися. Але це привід робити це уважніше.
Що я хотів би бачити через кілька років
Я не експерт з архітектури систем і не претендую на готові технічні рішення. Але я людина, яка через кілька років прийде в цю систему працювати, і тому маю право на кілька побажань.
Перше — єдиний цифровий простір, де дані пацієнта не живуть окремо в кожній лікарні, а слідують за ним. Не фрагменти, які треба збирати по крупицях, а повна історія, доступна лікарю за згодою пацієнта.
Друге — щоб інструменти спочатку тестували на тих, хто з ними працюватиме. Не «ми зробили — ви користуйтеся», а «ми сіли разом і подивилися, як це працює в реальному кабінеті».
Третє — щоб український HealthTech не сприймався як щось екзотичне. У 2024 році топ-10 українських стартапів залучили понад 300 мільйонів доларів. Helsi має близько 29 мільйонів зареєстрованих пацієнтів, Liki24 отримує 70% виторгу з ЄС. Це не «цікаві проєкти». Це індустрія, яка вже змінює те, як люди взаємодіють з медициною.
Замість висновку
Цифровізація медицини — це не про заміну паперової картки на електронну. Це про зміну самої логіки: від реакції на хворобу до її передбачення, від розрізнених даних до цілісної картини, від «пацієнт приходить до лікаря» до «медицина стає доступною там, де є пацієнт».
Цеглин у нас уже багато: Есоз, 37 МІС станом на лютий 2026-го, ШІ-скринінг, телемедицина, стартапи на міжнародних ринках. Але поки що це окремі цеглини, а не стіна. І питання не в тому, чи вистачить грошей на ще одну. Питання в тому, чи вистачить волі та координації, щоб скласти їх у щось цілісне.
Я сподіваюся, що коли почну працювати лікарем, мені не доведеться витрачати перші роки на компенсацію недоліків системи, яку хтось будував без огляду на тих, хто в ній працюватиме.
Бо це не технічне питання. Це питання поваги до людей — і до пацієнтів, і до лікарів.