Українські політики та інтелектуали дедалі частіше попереджають про «грузинський сценарій»: суспільство втомлюється від війни, починає боятися її продовження більше, ніж російської залежності, розчаровується у Заході, а політичну нішу займають сили, які продають відмову від попереднього курсу словами «мир», «стабільність» і «прагматизм». Сьогодні цей страх має цілком матеріальний грузинський фінал: Європейська комісія констатує, що дії грузинської влади де-факто зупинили процес вступу до ЄС, а рішення уряду наприкінці 2024 року відклало питання відкриття переговорів до 2028-го.
Але ключове питання полягає в іншому: коли насправді починається «грузинський сценарій»? Коли до влади приходить Бідзіна Іванішвілі? Коли ухвалюють закон про «іноземний вплив»? Чи значно раніше — коли надзвичайно складне перетворення суспільства починають уявляти як набір швидких і зрозумілих рецептів-реформ? У статті «Країна неможливих одночасностей» автор запитував: яке суспільство народить наступну українську владу? Продовжимо експеримент. Що станеться, якщо таке суспільство отримає майже ідеального реформатора — молодого, освіченого, прозахідного, енергійного, озброєного сучасними рецептами модернізації і готового без жалю ламати стару корупційну систему? Нам не треба його уявляти. Його звали Міхеіл Саакашвілі.
Він справді зробив те, про що в Україні досі мріють. Розігнав стару дорожню поліцію, радикально скоротив побутову корупцію, перебудував державні сервіси і перетворив Грузію на міжнародну вітрину пострадянської модернізації. Минуло два десятиліття. Саакашвілі — за ґратами, а Reuters повідомляв, що після нових вироків його ув'язнення може тривати до 2034 року. Як точка А перетворилася на точку Б?
Грузія початку 2000-х була не просто корумпованою країною. Після розпаду СРСР, внутрішніх конфліктів, воєн в Абхазії та Південній Осетії, економічного розвалу й криміналізації держава для багатьох людей стала не спільним правилом, а територією виживання між чиновником, силовиком, кланом і знайомим, який може «вирішити». Показовий штрих із великого дослідження Світового банку: до реформ місце дорожнього поліцейського могло коштувати від 2 до 20 тисяч доларів хабаря — вкладення потім «відбивали» на водіях. Тобто корупція була не відхиленням від роботи системи. Вона сама була способом її роботи.
Революція троянд 2003 року дала Саакашвілі майже революційний мандат на демонтаж цієї держави. І саме тут грузинська історія зустрілася з великою вірою початку 2000-х: пострадянську країну можна швидко витягнути з минулого через чесні вибори, сильного реформатора, нові інституції, ринок, громадянське суспільство і західну підтримку. Саакашвілі був майже ідеальним носієм цієї моделі. За даними Columbia Law School, він навчався там як стипендіат Edmund S. Muskie Fellowship і здобув LL.M. Потім вивчав право на докторському рівні в George Washington University та отримав у Страсбурзі диплом із порівняльного права прав людини. Це не біографічна прикраса. Саакашвілі повернувся додому з потужним інтелектуальним інструментарієм: право, інституції, ринок, дерегуляція, прозорість, нова поліція, нові сервіси, віра в політичну волю. Цей підхід дуже добре відповідав на питання, як демонтувати несправний державний механізм. Значно менш очевидною була відповідь на інше: як зробити новий порядок незворотним у суспільстві, яке десятиліттями жило за неформальними правилами?
Перші результати були настільки сильними, що скептицизм здавався майже недоречним. За даними Світового банку, стару дорожню поліцію ліквідували: 16 тисяч працівників звільнили, а за кілька місяців їх замінили приблизно 2300 нових патрульних. Перебудовували податкову й митницю, енергетику, реєстраційні процедури, державні сервіси. Світовий банк згодом перетворив цей досвід на окрему книгу про боротьбу з корупцією в публічних сервісах. Для людини це означало прості речі: поліцейський більше не зупиняє тебе заради купюри, документ не потребує знайомого, державний офіс перестає бути місцем приниження. Грузія стала рекламою, яку було легко показувати на конференціях і в донорських звітах. Здавалося, рецепт знайдено: правильні люди + правильні інституції + політична воля + західна підтримка = нова країна.
Але саме блиск успіху міг приховати слабкість моделі. Найкраще було видно те, що легко виміряти: кількість хабарів, час отримання документа, податкові надходження, чисельність чиновників, довіру до поліції. Значно важче — страх, образу, залежність від «своїх», готовність жити за однаковим правилом і відмовитися від особистого винятку. Система вимірювання бачила передусім те, що вміла вимірювати.
Коли реальність перестала поміщатися в модель, з'явилися тривожні сигнали. У листопаді 2007 року влада силою розігнала протести, запровадила надзвичайний стан, а силовики увірвалися до телеканалу Imedi та припинили його мовлення. Human Rights Watch задокументувала надмірне застосування сили. Виявився перший парадокс: вертикаль, ефективна у війні зі старою корупційною системою, сама не навчилася достатньо добре обмежувати власну силу. У 2008 році прийшла війна з Росією — фактор, який неможливо дерегулювати указом. А у вересні 2012-го відео катувань і сексуального насильства над ув'язненими спричинили масове обурення напередодні парламентських виборів. Human Rights Watch називала ці матеріали підставою для незалежного розслідування. Держава стала сильнішою, але сила ще не означала, що вона всюди стала правовою.
На виборах 2012 року перемогла «Грузинська мрія» Бідзіни Іванішвілі. Це був перший мирний демократичний перехід влади в незалежній Грузії, що фіксували і міжнародні спостерігачі. І це принципово: виборцям не продавали повернення хабарів і старого даішника. Їм продавали нормалізацію, спробу зупинити надмірну концентрацію влади та відновити баланс. Але згодом цей запит на нормалізацію був використаний для згортання реформ і поступового відходу від європейського курсу. Саме тому «грузинський сценарій» починається не з приходу Іванішвілі чи ухвалення закону про «іноземний вплив». Він починається значно раніше — коли суспільство починає вірити, що складні перетворення можна звести до швидких і зрозумілих рецептів, а вимірювані успіхи замінюють глибоку роботу над неформальними правилами і довірою.