Після того як SpaceX у липні припинила приймати нові замовлення на попутні запуски з термінами пізніше 2028 року, нестача доступу до орбіти стала одним з головних викликів для космічних стартапів. У жовтні NASA опублікувала запит пропозицій на комерційні орбітальні станції, які мають прийти на зміну Міжнародній космічній станції (МКС), що незабаром буде виведена з орбіти. Разом ці події ставлять під загрозу бізнес-моделі багатьох компаній «нового космосу», які розраховували на стабільно дешеві запуски.
Альтернативи SpaceX існують, але їх небагато, і вони поки що ненадійні. Electron від Rocket Lab пропонує виділені запуски малих супутників, тоді як Vulcan від ULA та New Glenn від Blue Origin призначені для більших корисних навантажень. Проте обидві ракети наразі тимчасово заземлені: Vulcan з лютого, New Glenn з квітня. Нові гравці також просуваються: Isar Aerospace уклала контракт на запуск з Planet, Stoke Space залучила 1 мільярд доларів і планує перший запуск у 2027 році, а більша ракета Rocket Lab Neutron має дебютувати теж у 2027 році. Індійська Skyroot успішно запустилася з першої спроби. Водночас більшість із цих варіантів ще не довели свою надійність.
Перший орбітальний політ Starship у вересні може згодом пом’якшити загальне обмеження запусків, однак неочевидно, що додаткові потужності будуть доступні сторонньому бізнесу, який від них залежить. Для економіки, яка розросталася навколо частих і недорогих місць на попутних запусках однієї компанії, головне питання тепер в тому, наскільки скоро альтернативи зможуть забезпечити надійний доступ до орбіти у співмірному масштабі.
Автор стверджує, що проблема глибша, ніж брак ракет. І створення нових ракет, і заміна МКС стикаються з однією спільною прогалиною ринку: космічна галузь надзвичайно капіталомістка, а механізму, який би перетворював наявний глобальний попит на тверді замовлення і авансові інвестиції, необхідні для введення нових потужностей, практично немає.
За даними Space Foundation, уряди світу витратили на космос близько 141 мільярда доларів минулого року, а бюджети продовжують зростати. Тобто попит існує, і він значно перевищує наявну пропозицію. Головна проблема, за словами автора, полягає в хибному уявленні про самодостатній комерційний ринок. Насправді космічні компанії спираються на уряд США як на якірного замовника, фактично змушуючи американських платників податків субсидувати бізнес, профінансований венчурним капіталом.
У вересні, відповідаючи колишньому посадовцю NASA, який закликав агентство фінансувати більше пілотованих кораблів, адміністратор NASA Джаред Ісаманн написав: «Ви не можете просто налепити слово «комерційний» на кожну проблему чи можливість». Він наголошував, що NASA не може заповнити кожну прогалину на ринку. Автор погоджується і йде далі: попит є, але ринок потребує цілеспрямованого розвитку, і NASA має закупівельні важелі, щоб це зробити, не несучи витрат самотужки.
Автор, який у 2021 році прийшов у космічний сектор із технологічного світу та стартапів, за наступні чотири роки уклав складні угоди з відправлення суверенних астронавтів з Італії, Швеції, Туреччини, Індії, Польщі, Угорщини, Саудівської Аравії та ОАЕ на МКС. Також було укладено угоди з компаніями зі списку Fortune 100 на доставку на орбіту всього — від орбітальних обчислень і фармацевтичних досліджень до корисних навантажень для виробництва в космосі. За словами автора, це принесло 1 мільярд доларів нового суверенного та комерційного бізнесу, не пов’язаного з контрактами уряду США.
Ісаманн, за словами автора, ясно дає зрозуміти, що державні subsidies не виправлять ситуацію, як і залежність від одного постачальника запусків. Хоча NASA не створена для формування чи регулювання ринків, вона може структурувати програми, які їх формують. У нещодавньому запиті пропозицій на заміну МКС критерії оцінювання прямо штрафують учасників, які значною мірою залежать від бюджетних коштів або тривалого від’ємного грошового потоку, і винагороджують зовнішні комерційні та суверенні доходи. Водночас жорсткі терміни подання заявок і суворі вимоги до літного досвіду для пілотованих польотів часто змушують головних підрядників покладатися на традиційних постачальників аерокосмічної галузі, які встановлюють високі націнки на обладнання.
Автор пропонує кілька кроків. По-перше, NASA може спростити відбір постачальників, включивши з самого початку компанії з союзних і партнерських країн, що одразу знизить витрати на обладнання та послуги. По-друге, агентству варто робити ставку на обов’язкові взаємні зобов’язання партнерів користуватися станціями після виходу на орбіту. По-третє, оскільки виплати NASA за етапами зосереджені наприкінці проєктів, агентство могло б залучати провайдерів ринкової інфраструктури, які профінансують авансові витрати на постачальників під уже укладені контракти з клієнтами. Це дозволить розробникам не виснажувати грошові резерви і не розмивати частку акціонерів.
Автор переконаний, що поєднання пошуку глобальних постачальників, взаємного попиту та доступу до кредитування в одній системі принесе користь усім учасникам: головні підрядники зможуть подавати дешевші й конкурентніші пропозиції, міжнародні партнери отримають частку в орбітальній економіці, а ринок запусків і станцій отримає стабільніший попит.