Офіс президента знову опинився в епіцентрі великого корупційного скандалу. Цього разу йдеться про задокументовану НАБУ і САП операцію з пошуку та легалізації 150 мільйонів гривень, які були внесені як застава за колишнього міністра енергетики Германа Галущенка. За даними журналістського розслідування, до схеми можуть бути причетні посадовці президентської канцелярії, зокрема її керівник Кирило Буданов.
Скандал розгорівся після того, як 19 серпня стало відомо про чергову спецоперацію антикорупційних органів. Правоохоронці змогли задокументувати, як представники влади намагалися зібрати кошти для порятунку Галущенка, який перебував у СІЗО з лютого цього року. Експерти зазначають, що проблема полягала не у відсутності грошей у численних бізнес-структурах, пов'язаних із владою, а в тому, що ці кошти мали бути легальними, а не походити з тіньових схем.
Історія почалася ще в листопаді 2025 року, коли НАБУ і САП розпочали операцію під назвою «Мідас». Тоді слідчі інкримінували фігурантам розкрадання української енергетики на суму понад 100 мільйонів доларів. Спочатку у справі фігурував друг президента Тимур Міндіч, однак серед підозрюваних не було жодного топового посадовця. Ситуація змінилася у лютому, коли антикорупціонери затримали колишнього міністра енергетики Германа Галущенка при спробі залишити країну. Йому оголосили підозру та призначили заставу в розмірі 200 мільйонів гривень.
Галущенко став ключовою фігурою для слідства. Через нього, на думку правоохоронців, можна відкрити одразу два напрямки розслідування: з'ясувати роль Офісу президента в діяльності злочинної організації та встановити справжнього бенефіціара офшорних рахунків, на які виводили десятки мільйонів доларів. Попри це, вихід Галущенка із СІЗО затягнувся на чотири з половиною місяці. У квітні колишній міністр почав хвилюватися, що про нього забули у високих кабінетах, і це збіглося з публікацією фрагментів так званих «плівок Міндіча» в телеграм-каналах.
На початку травня увагу правлячої верхівки відволікла підозра, оголошена керівнику Офісу президента Андрію Єрмаку. Його запідозрили в причетності до легалізації 460 мільйонів гривень під час будівництва елітного котеджного містечка «Династія» під Києвом. За даними джерел, 140 мільйонів для Єрмака збирали всією владною вертикаллю: в Офісі президента, в парламенті за участю голови президентської фракції Давида Арахамії, серед міністрів. Навіть колишній тренер збірної України з футболу Сергій Ребров, за словами співрозмовників, був змушений внести 30 мільйонів.
Чутки про те, що Галущенко може піти на угоду зі слідством, активізували пошуки владою «викупу». У червні з'явилася інформація, що для порятунку ексміністра може бути використаний бізнесмен Василь Астіон, близький товариш колишнього заступника керівника ОП Андрія Смирнова, який сам має дві підозри від НАБУ і САП. Сам Астіон цю інформацію заперечував. Впливові бізнесмени стверджували, що операцію із пошуку та легалізації коштів президент Володимир Зеленський доручив керівнику свого офісу Кирилу Буданову, який залучив до справи колишнього нардепа та забудовника Максима Микитася.
29 червня за Галущенка таки внесли 150 мільйонів гривень. За традицією це зробили маловідомі компанії з невідомими власниками. Ексміністр вийшов на волю, і здавалося, що Офіс президента може полегшено видихнути. Однак уже 19 серпня стало відомо, що операцію з «порятунку» вдалося задокументувати антикорупційним органам. Це означає, що влада, відмовившись перемагати корупцію, продовжує їй програвати, а в оточення президента стабільно потрапляють люди, чиї дії мають ознаки зловживань.
Ситуація викликає особливе занепокоєння з огляду на те, що йдеться про канцелярію президента воюючої країни. Замість того щоб зосередитися на обороні та міжнародній підтримці, високопосадовці змушені займатися пошуком нелегальних коштів та їх подальшою легалізацією через державні банки. Експерти наголошують, що спроби знищення незалежності НАБУ і САП рік тому та нинішній скандал із заставою — це різні спроби влади втекти від відповідальності без оцінки наслідків для всієї країни. Відмінність полягає лише в тому, що для досягнення мети щоразу використовують різні органи й установи державної влади.