Частина військових дедалі частіше вважає, що державні нагороди втрачають свою вагу. Один із заступників командира батальйону, відповідальний за нагородження у своєму підрозділі, прямо каже, що бійці не хочуть отримувати відзнаки, бо їх знецінили. За його словами, нагороди видають людям, які їх не заслужили, і це помітно. Зневіра в системі нагородження, за його оцінкою, зростає, а способу це виправити він поки не бачить.
Резонанс навколо нагородження молодшого лейтенанта Владислава Польського на псевдо «Тічер» показує, наскільки неоднозначно сприймаються рішення держави. Президент Володимир Зеленський у вечірньому зверненні 19 серпня назвав його вчинок видатним прикладом. Ця історія відома завдяки відео з безпілотника, яке опублікувало угруповання об'єднаних сил ЗСУ. На ньому видно, як цивільний пікап під обстрілом дістався двох поранених бійців на підірваному транспортері. Водій, без бронежилета й каски, переніс їх у кузов і поїхав назад. Ним був Владислав Польський, командир роти, який, побачивши своїх людей у смертельній небезпеці, сам кинувся їх рятувати. За особисту мужність і героїзм він отримав звання Героя України.
Для частини співрозмовників цей приклад став зразком того, як має виглядати заслужена нагорода. Інші ж запитують, чому люди, які робили щось подібне раніше, не отримали визнання держави. Окремі вбачають у ситуації залежність шансів на нагороду від медійного розголосу. Така розмаїтість оцінок однієї події, за словами авторів матеріалу, демонструє, скільки відкритих питань лишається в українській нагородній системі. Ця система, попри величезний документообіг і кадровий голод, уникнула колапсу, але дедалі частіше викликає відчуття несправедливості у військових.
Одним із найпоширеніших сюжетів є петиції про присвоєння звання Героя України. За даними матеріалу, у шести зверненнях із кожних семи на сайті електронних петицій до президента йдеться саме про посмертні нагороди. Найчастіше родини обґрунтовують це тим, що боєць віддав найцінніше — життя. Критики ж зазначають, що визнання держави не має залежати від того, чи вдалося назбирати 25 тисяч підписів. Водночас, за наведеними даними, шанс домогтися звання для близької людини через петицію є вкрай низьким, тож галасу навколо теми значно більше, ніж реальних результатів.
Щодо рішень про нагородження військових часто виникає уявлення, що їх ухвалюють переважно цивільні. Це пов'язують зі складом Комісії державних нагород та геральдики, де з одинадцяти членів восьмеро є науковцями, а троє — відставними військовими. Водночас з червня 2023 року питання присвоєння звання Героя України розглядає експертна група при цій комісії. До її складу входять військові різних видів і родів військ, правоохоронці, представники спецслужб і рятувальники, і вона збирається регулярно. Сама комісія з часів пандемії коронавірусу не проводить очних засідань і працює через письмові опитування. Член комісії Микола Чмир повідомив, що зараз увага зосереджена на розвитку нагородної справи, видах відзнак і методичних питаннях. Він пов'язує сподівання на новий імпульс із тим, що комісію очолив Кирило Буданов.
Сформована практика виглядає так: орден Богдана Хмельницького вручають офіцерам за командирські здобутки, «За мужність» — бійцям із бойовим досвідом, найчастіше посмертно, а орден Данила Галицького — переважно за адміністративні заслуги. Як пояснює Чмир, такий розподіл здебільшого випливає із визначень у законодавстві. Звання Героя України теоретично може отримати і рядовий, і головнокомандувач, а єдиними критеріями названо геройський вчинок або видатні трудові досягнення. Проте саме поняття геройського вчинку допускає різні тлумачення, що й породжує частину суперечок.
Відкриті дані за останні роки показують певну асиметрію. Серед тих, хто отримав звання Героя України за життя, офіцерів більше, ніж рядових і сержантів. Натомість серед посмертних нагороджень помітно більше рядового й сержантського складу. Чи існує подібний дисбаланс серед інших державних відзнак, простежити важко через обсяги даних. Проте розповіді військових свідчать, що запитань до справедливості накопичилося багато. Один із них, офіцер психологічної підтримки на ім'я Артем, розповідає, що командирів батальйонів і бригад часто подають до нагород як «своїх», а подання описують так, ніби успіх належить особисто командиру, хоча фактично його здобули бійці.