Верховна Рада відкрила свою 16-ту сесію 1 вересня, і вже перші дні роботи парламенту засвідчили глибоку внутрішню кризу в українській владі. Депутати розпочали з розгляду законів, визначених як маяки в програмах міжнародної підтримки, однак жоден із ключових документів не набрав необхідної кількості голосів. Попри тиск з боку президента та нового уряду, за багатостраждальні законопроєкти вдалося зібрати лише трохи більше ніж 190 голосів, що стало промовистою ілюстрацією стану всіх гілок влади.
Ситуація навколо голосувань безпосередньо пов'язана з головною проблемою країни — величезним дефіцитом бюджету. Останні тижні новий Кабінет міністрів на чолі з прем'єром Сергієм Корецьким проводив нескінченні зустрічі та наради з депутатами, зокрема з представниками президентської фракції, агітуючи за ухвалення необхідних рішень. До процесу долучився й президент Володимир Зеленський: на засіданні РНБО, де розглядалося питання фінансування армії, він був вражений реальними масштабами дефіциту, про які доповів Корецький. За словами членів РНБО, глава держави просто із засідання телефонував депутатам, відповідальним за голосування європейських законів та програм МВФ, із криками та нагінками.
Попри це, демонструвати єдність влада вміє хіба що на молитовних сніданках та церемоніях нагородження. У новий політичний сезон країна входить із розбалансованим Офісом президента, фрагментованою Радою та розгубленим Кабінетом міністрів. Усі три центри, які зазвичай утворюють трикутник влади в Україні, мають власні важкі проблеми, і формула української політики давно зведена до пошуку суми глухих кутів, у які влада заводить сама себе та країну.
Перша вершина цього трикутника — президент Зеленський та його Офіс, які давно тяжіють до максимального розширення власного впливу. 1 вересня президент демонстративно обурювався тим, що депутати не проголосували за закони, необхідні для отримання міжнародних коштів. Він наголосив, що у Верховній Раді були провалені три закони, які могли б принести Україні понад 4 мільярди доларів, а ще два — з програми МВФ, і що це не кошти влади чи опозиції, а відповідальність парламентарів перед народом.
Ситуація виглядає тим дивнішою, що саме президентська монобільшість формально відповідає за все в Раді, а близькі до глави держави люди, як-от голова «Слуги народу» Давид Арахамія, роками переконували всіх у своїй здатності грати на парламенті, як на фортепіано. Насправді ж обурення Зеленського є симптоматичним: президент нагадує візника, який б'є свою конячину в надії, що жорсткість дозволить витиснути з неї останні ривки, забуваючи, що сам загнав її в багнюку.
Зовнішньополітична та воєнна ситуація складається зовсім не так, як очікував президент ще кілька місяців тому. Із літа Зеленський свідомо піднімав планку суспільних очікувань до рівня, забутого з часів контрнаступу 2023 року. Словосполучення «вибори в листопаді», яке президент спершу мимоволі кинув у розмові з фракцією перед літніми ударами по Криму, а потім серйозно обговорював у колі найближчих у держрезиденції, у створеній Офісом позитивній медійній атмосфері почало виглядати цілком реальним. Ці очікування додатково підігрівалися гучними анонсами про «40 днів примусу Росії до миру».
Натомість осінь Україна зустрічає в абсолютно іншій воєнній реальності. Свято 1 вересня у школах значної частини країни минуло в укриттях або взагалі без лінійок: діти з різних міст підключалися онлайн. Київ, Одеса, Харків та інші міста живуть у режимі майже безперервних повітряних тривог і регулярних балістичних обстрілів, від яких Україна не має достатнього захисту. Люди бачать контраст між обіцянками «закінчити війну до листопада» та вересневими обстрілами, між режимом суворої економії від уряду та брутальними спробами відмивання по 150 мільйонів за звільнення із СІЗО чергового чиновника влади.
Раніше Зеленському вдавалося каналізувати суспільний негатив в інші русла, але після липневого «картонкового Майдану» та чергового корупційного скандалу весь накопичений негатив почав лягати безпосередньо на президента. Липнево-серпневі протести та історія зі звільненням Михайла Федорова в політичному сенсі обернулися для Зеленського майже катастрофою: з'явився ще один перспективний конкурент у незайнятій політичній ніші, а сам президент випадає навіть із трійки лідерів за довірою.
Під час опитувань щодо першого туру президентських виборів респонденти досі називають Зеленського фаворитом. Однак ніхто не може точно порахувати, скільки в цьому рейтингу реальних прихильників чинного президента, а скільки людей, які називають його прізвище радше з перестороги. Про значну частку таких виборців свідчать результати моделювання другого туру, де Зеленський упевнено програє і Валерію Залужному, і Кирилу Буданову, і Михайлу Федорову. Якщо ця тенденція збережеться, ситуація може наблизитися до точки, коли навіть Петро Порошенко зможе розраховувати на примарний шанс на реванш.