Україна офіційно дозволила підприємствам долучатися до протиповітряної оборони країни. Відповідну можливість передбачає постанова Кабінету Міністрів № 1506 від 19 листопада 2025 року, яка запускає експериментальний проєкт. Згідно з ним, компанії можуть створювати групи ППО незалежно від форми власності. Такі формування діють у межах державної системи і підпорядковуються військовому командуванню, тобто приватна ППО не є окремою від армії структурою, а працює як її частина.
Водночас, як пояснює юристка компанії Juscutum Ксенія Межова в колонці для RBC-Ukraine, фінансовий і податковий бік цієї ініціативи залишається невизначеним. Бізнес має нести витрати на обладнання для виявлення цілей, його обслуговування, навчання персоналу та облаштування інфраструктури. Однак Податковий кодекс не містить чіткого й передбачуваного режиму для таких витрат. Це означає, що підприємство, яке вирішило інвестувати в захист, не може заздалегідь розрахувати, які саме податкові наслідки на нього чекають.
Ключові ризики пов'язані з двома податками. Перший — податок на додану вартість. Авторка наголошує, що звільнення від ПДВ і право на податковий кредит є різними механізмами, і незрозуміло, який із них застосовувати до таких закупівель. Для наочності вона наводить приклад: система вартістю 10 мільйонів гривень за ставки 20 відсотків може містити близько 2 мільйонів гривень ПДВ. Саме від правильного його обліку залежить, наскільки реальним буде фінансове навантаження на компанію, адже ця сума може суттєво змінити розрахунок інвестиції.
Другий ризик — податок на прибуток. Його розмір залежить від того, як витрати класифікують: як необоротний актив, який амортизується протягом строку експлуатації, чи як поточні витрати, що зменшують прибуток одразу. Від цього рішення залежить, коли і в якому обсязі підприємство зможе відобразити витрати у податковій звітності. Різниця між цими підходами може бути істотною для планування бюджету компанії на кілька років уперед.
Окремої уваги потребує спільне фінансування. Якщо кілька заводів разом купують або утримують одну систему ППО, виникають непрості питання договірних відносин і права власності на обладнання. Хто є власником системи, хто відповідає за її обслуговування і як розподіляються витрати між учасниками, наразі не врегульовано. Серед можливих моделей авторка називає оплату послуг, спільну діяльність та інші схеми фінансування. Однак жодна з них поки не має чітко визначеного податкового наслідку, тож кожна потребує окремого юридичного аналізу.
Межова пропонує, щоб держава підготувала типові юридичні та податкові шаблони для спільного фінансування. Такі документи дали б підприємствам орієнтир і зменшили б кількість індивідуальних узгоджень. Вона також вважає, що уряд має затвердити вичерпний перелік обладнання, правила амортизації та інвестиційні стимули. Ще один крок, на її думку, — узгоджена позиція Міністерства фінансів, податкової служби та Міністерства оборони, адже без спільного бачення відомств правила ризикують залишитися фрагментарними.
Аргумент авторки ґрунтується на порівнянні витрат. Пошкодження заводів обходиться державі дорожче, ніж податкові пільги для тих, хто інвестує в захист. Іншими словами, втрата виробничих потужностей через удари означає для бюджету й економіки значно більші збитки, ніж ті, які могли б виникнути через надання податкових стимулів підприємствам, що фінансують власну оборону. Саме на цьому, за її словами, варто будувати податкову політику в цій сфері.
Поки що остаточний податковий режим, критерії допуску до проєкту та практичне застосування правил лишаються невідомими. Саме від їхнього прояснення залежатиме, чи зможуть підприємства реально долучитися до оборонних зусиль без непередбачуваних фінансових втрат. Доки ці питання не отримають чіткої відповіді, можливості експериментального проєкту залишаються обмеженими тим, наскільки швидко держава зуміє перевести загальні рамки в передбачувані правила для бізнесу.