Російські окупаційні сили перетворили найбуденніші речі українського життя на смертельну загрозу. Мова, книжки, державні символи й власні переконання в окупації можуть стати підставою для катувань, штрафів або позбавлення волі. За татуювання із українським прапором катують, за українську музику штрафують, а за «дискредитацію збройних сил РФ» позбавляють волі. Люди, загнані в глухий кут допитами, обшуками й переслідуваннями, часто не мають вибору: ніщо не повинно вказувати на їхню українську ідентичність чи зв'язок із довоєнним життям.
Речі, які раніше були частиною повсякдення, тепер роблять їхніх власників помітною мішенню для російських військових. Тому в окупації підручники з історії України закопують у землю, прапори ховають у банки для консервації, а книжки спалюють у котлі. Історії трьох українських учительок з окупованих територій показують, як росіяни забрали в них дім, але не змогли забрати ідентичність.
Світлана все життя провела в одній школі на Луганщині: спершу навчалася, потім працювала, згодом стала директоркою. Саме вона доручала найкращим учням підіймати синьо-жовтий прапор на найвищому в селі флагштоку. Коли почалася окупація, жінка підняла з землі прапор, по якому вже проїхалася ворожа техніка, і заховала його під куртку. «Я його забрала як щось дуже рідне і священне, — каже вона. — Як щось, що повинна уберегти».
Спочатку прапор лежав у нижній шухляді комоду, прикритий речами. Синову військову форму Світлана так само не здогадалася прибрати. Через місяць люди у формі з автоматами зайшли в кожен будинок на її вулиці. Ще на подвір'ї на жінку посипалися удари й крики: «Ты борзая директриса! Ты вынесла флаг со школы!». З комоду полетіли речі, знайшли військову форму. Чоловіка забрали до школи, змусили телефонувати сину, били й викинули край дороги. Невістка благала закопати прапор, повторюючи, що наступного разу через нього всіх уб'ють.
Світлана вибрала місце не на городі, а між хатою й погребом — як найнадійніше. У чорну, як смола, землю, де десятиліттями росла городина, вона вклала слоїк із синьо-жовтим прапором. «Сподіваюся, він там є», — каже жінка сьогодні. Після її виїзду хата постраждала від обстрілів, був приліт і в школу. Село розташоване в сірій зоні, в зоні бойових дій. Зрештою їй сказали: «Нема села». Та Світлана мріє повернутися й відкопати той прапор. «Колеги були з прапорами. А я думаю, чому ж досі собі не купила, щоб мандрувати з ним Україною? Може, тому що насправді він в мене є?» — розмірковує вона.
Наталя, учителька історії України з Херсонської області, викладала в сусідньому місті за пів години дороги. На роботу вдягалася в сукні та підбори, вкладала довге волосся, бо «все ж учитель — обличчя школи». У перший день війни вона зачинила двері орендованої квартири й повернулася в село, щоб перебути найважчі часи разом із мамою і сестрою. До осені 2022 року їхнє невеличке село було віддалік основних бойових дій, хоча російські військові проводили систематичні рейди. Люди припинили пересуватися на авто, бо транспорт забирали.
Наталя розуміла, що людина, яка читає історію України, теж може бути цікавою окупантам. Тож вона зробила все, щоб ніщо в її поведінці, зовнішності чи словах не привертало уваги. Волосся зібране, на голові стара хустка, штани не підкреслюють фігуру, а надійно її ховають. «Байдуже, яка шкіра, чи з'явилась сива волосинка, чи нова зморшка. В окупації твоя мета — залишитися живою, — каже вона. — Я докладала зусиль, щоби мати вигляд посередньої малограмотної людини. Ти сіра, майже зрівняна із землею, зацькована в городі, квітах і кулінарії. Я перестала говорити українською. В соцмережах ні поширень, ні вподобайок, нічого. Тебе нема».
Папку з матеріалами, віршами й портретами знайомого військового, який загинув на Донбасі ще 2014 року, Наталя закопала на городі біля ожини, загорнувши в плівку, пакети й скотч. Підручники з історії України, за якими працювала з учнями, ховала щоразу далі: спочатку в шафі, потім біля будинку, у сараї, в підвалі, а дещо закопувала подалі від дому, бо страх постійно наростав. Чи дивувала її ця нова реальність? «Аніскільки, — відповідає вона. — Це життя в окупації. Я багато про це читала, а тепер проживала сама».
Історії цих жінок демонструють, як окупаційна влада намагається стерти саму пам'ять про українське життя. Звичайні речі — підручник, прапор, вишиванка чи улюблена пісня — стають доказами «нелояльності» й підставою для репресій. Водночас навіть у таких умовах люди знаходять способи зберегти свою ідентичність: ховають символи в землі, відмовляються від публічності, але не від себе. Уві сні вони бояться, що доведеться розмовляти російською, а наяву роблять усе, щоб зберегти те, що робить їх українцями.