Перемога в цій війні не обіцяна ніким, але вона залишається доступною — і саме тому питання про те, з чого її можна зробити, є не риторичним, а практичним. Про це йдеться в першій частині трилогії «Активне дієслово», присвяченій тому, де вирішується перемога і де живе війна, коли її не видно.
Автор наводить приклад власного досвіду: 23 серпня о 5:27 ранку з харківської студії під землею — бо нагорі в Харкові ефірів не ведуть — почався перший акт марафону «Від Ранньої Зорі». Шістнадцять годин і тринадцять хвилин прямого ефіру йшли за сонцем зі сходу на захід, через чотирнадцять земель і шість студій, від Слобожанщини до Карпатської дуги. У марафоні взяли участь понад п'ятдесят поетів, музикантів, істориків, люди, які катають труби в Дніпрі, шиють у Херсоні й тримають там бібліотеку і театральний фестиваль. Херсон знімали місцеві, бо послати туди знімальну групу не наважилися, а Таврію і Крим вели з Києва й казали про це в ефірі прямо.
За словами автора, жоден наказ не зібрав би цей проєкт в одне ціле, і жодна людина з тих кількохсот, які його зробили, не змогла б зробити його сама. Це і є перша з опор перемоги — горизонталь: здатність збиратися без команди згори й діяти разом на користь, якої ніхто не замовляв. Наратив про те, що «де два українці, там три гетьмани», спростовує довга низка прикладів — від козацької ради, яка скидала гетьманів, і конституції, написаної 1710 року в Бендерах людьми, які щойно програли, до Майдану, де за кілька днів без жодного наказу з'явилися кухня, лікарня, охорона й бібліотека. Найпереконливіший свідок буденний: у робочому чаті на шістдесят людей ближче до першої ночі з'являється посилання на банку з трьома рядками підпису, ніхто не призначає старшого, і до ранку під ним стоїть слово «закрито».
Друга опора — людяність, але її автор довго називав неправильно. У 2023 році, коли возили країною фільми проєкту «Міста та їхні герої», він казав журналістам, що людяність стала надпотужною силою українців і що її розбудила війна. Ці слова він забирає: війна нічого не розбудила, вона тільки забирає сили, близьких і роки. Те, що він бачив, було в нас і до лютого: жінка на вокзалі тримає чужу дитину, поки мати шукає документи; провідник пускає у вагон кота без квитка й переноски; хлопець із сусіднього під'їзду щосуботи носить воду на п'ятий поверх двом бабусям, бо ліфт не працює третій рік. Людяність тут означає напрямок буття, який людина обирає щоранку, і той, хто сьогодні вже не має сил нікого тримати за руку, не стає від цього меншим.
Автор нагадує попередження Токвіля 1840 року: опікунська влада звільняє громадян від клопоту думати і «не ламає волі, але розм'якшує її, згинає і спрямовує». Наприкінці 2023 року воювати за свою країну були готові тридцять два відсотки громадян ЄС. У Швеції, Фінляндії й Норвегії, найщедріших державах світу, у схожому опитуванні країн НАТО воювати готові близько двох третин, бо там людині лишили справу: службу, резерв, запаси на сімдесят дві години. Нас цим умінням не ощасливили: війна і слабка держава забрали ліфт, і ми згадали, що маємо ноги.
Третя опора — право сказати «так не працює». Чимала частина воєнних рішень народилася саме з цієї фрази, сказаної в гаражі, у бліндажі чи на нараді, і ніхто не питав, чи має той, хто її сказав, відповідну посаду. Морські дрони, яких кілька років тому не було в жодному довіднику озброєнь, змусили флот, заснований іще Потьомкіним, піти із Севастополя до Новоросійська. Від чесного «так не працює» до нового рішення ще далеко — потрібні перевірка, фахівці, виробництво й гроші, — але без цих слів шлях навіть не починається, і слухняна команда сумлінно відтворює невдалий результат.
Усі три опори — горизонталь, людяність і право на заперечення — не дають гарантій, але саме з них, на думку автора, можна зробити перемогу. Питання, які він залишає відкритими, стосуються кожного: чому ті самі люди, які за ніч закривають збір на мавік, роками не можуть зібрати ОСББ у власному під'їзді; як збудувати ліфт і не розучитися ходити сходами; і чи вистачить нам терпіння повторити те, що вдалося фінам.