Повітряні тривоги та вибухи стали невіддільною частиною життя українців, які дедалі частіше змушені балансувати між обережністю та неможливістю постійно ховатися в укриттях. Мешканці різних міст розповідають, що реагують на сирени вибірково, адже реагувати на кожну тривогу — означає не жити повноцінним життям. Як зауважує мешканець Харкова Олег, «на кожну реагувати — життя не вистачить», тому люди просто продовжують займатися своїми справами, знаючи, що приліт може статися будь-якої миті.
Особливо показовою стала найдовша повітряна тривога в Полтаві, яка тривала 16 годин 40 хвилин. Ввечері 22 березня на вокзалі затримали два потяги, що прямували до Києва, через загрозу ударних безпілотників. Пасажирів евакуювали, і люди чекали понад дві години на платформі. Попри небезпеку, очікування перетворилося на імпровізований танцмайданчик — люди танцювали просто біля потяга, перетворюючи вимушену зупинку на спосіб впоратися зі стресом.
Побутові розмови українців дедалі частіше обертаються навколо війни. Люди обмінюються враженнями про гучні вибухи, обговорюють, хто чув тривогу, а хто проспав. У поїздах і на вулицях першою фразою при зустрічі часто стає питання: «У вас гучно було?». Гучно буває у всіх — якщо не сьогодні, то вчора, і, найімовірніше, буде завтра. Навіть розмови про книги чи роботу перериваються згадками про нічні прильоти.
Особливо складною є ситуація в регіонах, де обстріли стали регулярними. Мешканка зруйнованої багатоповерхівки у Львові зізнається, що чула тривогу, але не спускалася в укриття — лише хрестилася. У Харкові сусідка, яка нікуди не виїжджала, під час кожної тривоги виходить у спільний коридор і сидить там годинами разом з іншою сусідкою, що повернулася зі Швейцарії. Інші мешканці їхнього поверху давно виїхали.
Дрони та ракети впливають навіть на тварин. Сусідська собака Муся при слові «шахед» біжить до вікна і дивиться на небо, а коли вдаряє ракета, її трясе. Кішка прокидається від звуків за вікном і насторожено дивиться в бік, де бахнуло. Люди ж навчилися розрізняти звуки: дзижчання дрона, гул реактивного літака чи вибух, від якого здригаються вікна й двері.
Навіть на курортах біля моря війна не відпускає. Відпочивальники розповідають, що вночі не спали через вибухи, але водночас захоплюються видовищем, коли «зірки» падають з неба. Пляжі переповнені, лунає тривога, людей просять пройти в укриття, але влітку ніхто не йде. Люди звикли жити сьогодні й не відкладати на завтра, навіть купуючи нерухомість на «шахедному боці», як жартома кажуть рієлтори.
Історії про війну не закінчуються — їх накопичилося в кожного багато. Поїзд зупиняється серед поля, провідник кричить, усі виходять, а над головою кружляє дрон. Це стане ще однією історією, яку розкажуть новим попутникам на зворотному шляху. Українці вчаться жити поруч зі смертю, знаходити красу навіть у вибухах і радіти, що вдалося побачити шахед чи зняти вибух на камеру, попри те, що ціна цього спостереження — постійний біль і втрати.