Україна як держава може припинити існування через бажання невеликої групи заможних ділків збільшити власні статки на тлі війни. Такий сигнал, за словами автора колонки, лунає з нещодавніх інтерв'ю Михайла Федорова, його радників та військових з його команди. Йдеться не про абстрактну загрозу, а про конкретні наслідки військової поразки: тотальну окупацію, примусову мобілізацію українців до армії окупанта, катівні, масові арешти та знищення населення.
На кону — існування цілої країни, аби кілька десятків підприємців, яких автор називає «мутнарами-мільйонерами», стали трохи багатшими. При цьому державні інституції, громадянське суспільство, правоохоронні органи та політична влада наразі не можуть зупинити цей процес. Особливо тривожним автор вважає те, що правоохоронна система та влада пронизані впливом цих ділків.
Йдеться про підприємців, які не уявляють життя без невеликих дронових заводів, що існують на державних замовленнях. Вони провалюють, за висловом автора, «елементарний зефірковий тест», обираючи непристойне зростання прибутків сьогодні замість існування країни завтра. Багато з них мають план «Б» щодо подальшого проживання і ніколи не вважали Україну своїм планом «А», сприймаючи її лише як ресурсну базу.
Автор простежує походження цих ділків із середовища «червоних директорів», радянського та пострадянського бандитизму 80–90-х років, колишніх співробітників КДБ та міліції, регіональних проросійських феодальних еліт. Для них Україна, на думку автора, була ворожим формуванням, яке слід було тримати під контролем в орбіті Росії або розвалити, забравши все, до чого вдасться дотягнутися.
Ці ділки знімають із себе відповідальність фразами на кшталт «життя таке», мовляв, усі так роблять, і якщо вони зупиняться, нічого не зміниться. Вони виправдовують себе тим, що держава все одно купує, тож чому б не купувати саме в них. Під цим, зазначає автор, маються на увазі не якісні вироби за середньоринковими цінами, а невиправдано дорогі засоби, які згодом доводиться «допилювати» в батальйонних майстернях, нерідко за волонтерські кошти.
Окремо автор звертає увагу на кадрову політику: ділки саджають на посади керівників департаментів своїх «смотрящих», які замість фахової роботи стежать за закупівлями та інтригами. Вони мають «своїх» політиків, людей у правоохоронних органах та силах оборони, а інколи й самі є такими. У результаті мільйони людських життів в часи екзистенційної загрози опинилися в заручниках у абсолютної меншості патологічних клептократів.
Автор критикує бездіяльність влади. Президент, на його думку, міг би надати Михайлу Федорову можливість продовжувати політику цифровізації та прозорих тендерів у Міністерстві оборони, але досі цього не зробив. Призначення в Міноборони генерала Хмари автор називає промовистим: попри повагу в Силах оборони, його перебування на посаді т.в.о. голови СБУ збіглося зі скандальним полюванням на детективів НАБУ та залякуванням експертки у справі «Мідас».
Автор закликає звернути увагу на роботу поліції та Державного бюро розслідувань, які, на його думку, могли б ефективніше боротися з корупцією на нижчих рівнях. Він зазначає, що люди не стають топ-корупціонерами раптово, а проходять попередні етапи корупційних діянь. Проте ДБР, за його словами, перетворилося на «відстійник» неатестованих міліціонерів та прокурорів, а поліцією керують люди, які починали кар'єру за Кучми і Януковича.
Попри позірну тотальність, корупційні схеми вразливі, якщо їх персоніфікувати. Досвід Сил оборони у війні показав: навіть великі системи, як-от нафтопереробна галузь Росії, можуть бути візуалізовані на одному дашборді, що демонструє скінченну кількість вузлових точок. Справжніми гравцями корупційного каркасу оборонної галузі є не тисячі людей, а обмежена група — можливо, кілька сотень ділків, з яких лише кілька десятків є основними.
Виведення з ладу ключових гравців, як показує досвід війни, призводить до колапсу системи та відкриває вікно можливостей. Аналогічний підхід, на думку автора, можна застосувати і до корупції: перейти від абстракцій до конкретних імен, цифр і схем. Тоді корупційний «спрут» можна локалізувати, назвати поіменно та демонтувати через цілеспрямований тиск.