160 років тому, у 1866 році, помер Йосип Гладкий — останній кошовий отаман Задунайської Січі, чиє ім'я в українській історії залишилося позначеним суперечливими оцінками. Для одних він став символом зради, для інших — рятівником, який припинив існування козацької вольниці на османських землях, що проіснувала півстоліття. Саме через його рішення перейти на бік російської армії під час російсько-турецької війни 1828–1829 років Задунайська Січ припинила своє існування назавжди.
Задунайська Січ виникла після ліквідації Запорозької Січі Катериною II у 1775 році. Тоді кілька тисяч непокірних запорожців, які не захотіли миритися з імперською владою, перейшли кордон і осіли на землях, підвладних турецькому султану. Спочатку вони жили на лівому березі Дунаю, поблизу Очакова, але турецька адміністрація переселила їх на правий берег, у селище Верхній Дунавець (нині територія Румунії). Там постала дев'ята і остання Січ в історії українського козацтва. Османи отримали готове прикордонне військо, а козаки — землю без кріпацтва та відносну автономію.
Устрій Задунайської Січі копіював запорозький: ті ж 38 куренів, військова рада, яка обирала кошового отамана, суддю, писаря й осавула. З'явився лише новий персонаж — товмач-драгоман, перекладач, без якого спілкуватися з турецькою владою було неможливо. Однак це вже була інша Січ: не стало кінноти й флоту, лише човнова піхота, а служити могли тільки неодружені козаки. Задунайці мусили нести прикордонну службу та брати участь у каральних походах турецької армії проти повсталих християнських народів — болгар, сербів, греків, румунів. Це викликало протест усередині Січі, адже формування, яке саме постало з опору імперській сваволі, змушували придушувати чужу боротьбу за незалежність.
У мирні часи задунайці рибалили, полювали, розводили худобу, займалися хліборобством і виноградарством. На Січі діяли школа й бібліотека з духовною та історичною літературою. Населення стрімко зростало — за деякими підрахунками, від 10 до 20 тисяч осіб на піку, оскільки сюди тікали від кріпацтва і рекрутчини селяни й козаки з Наддніпрянщини. Втім, до самого козацького товариства ці новоприбулі формально не належали: вони жили окремими слободами як «козацька рая» — з певною автономією, але без прав повноправних запорожців.
Саме в цю Січ у 1820-х роках прибув утікач із Полтавщини на ім'я Йосип Гладкий. Точна дата його народження невідома — історики орієнтовно називають 1789 рік. Народився він у селі Мельники Золотоніського повіту Полтавської губернії, у родині сільського старости. Родина була заможною: батько мав трьох синів і жодного не віддав у рекрути, наймаючи замінників. Після смерті батька Йосип отримав у спадок землю, а 1813 року одружився з козачкою Феодосією Мазур. Однак утримувати сім'ю ставало дедалі важче, і 1820 року він залишив дружину з дітьми на піклування брата і подався на заробітки.
Гладкий встиг побути чумаком, теслею, бондарем. За дев'ять років сім'я отримала від нього лише одну грошову допомогу — 40 карбованців. Потім в Одесі він спробував одружитися вдруге — на служниці свого роботодавця. Коли розкрилося, що в нього вже є законна дружина й четверо дітей, він поспіхом покинув місто, з'явився в Керчі — і звідти втік за Дунай, на Задунайську Січ. Там він утретє приховав правду про сімейний стан і був прийнятий у січове товариство, до Платнирівського куреня, отримавши прізвисько Бондар.
На Січі Гладкий швидко показав себе вправним і кмітливим козаком. У складі п'ятитисячного загону він брав участь у турецько-грецькій війні, ходив у похід на Міссолунгі й брав участь у штурмі фортеці. Після цієї кампанії товариство обрало його курінним отаманом Платнирівського куреня. Саме на цій посаді розкрилися риси, які згодом визначать усю його подальшу долю: завзятість, винахідливість, гострий розум і неабияка хитрість.
У 1827 році, після смерті кошового Якова Мороза, Гладкого обрали кошовим отаманом Задунайської Січі. Це сталося в складний час: російсько-турецькі відносини загострювалися, і козаки опинилися між двома імперіями. У 1828 році, коли почалася російсько-турецька війна, Гладкий прийняв рішення, яке назавжди змінило долю Січі: він перейшов на бік російської армії. Разом із частиною козаків він приєднався до російських військ, що діяли на Дунаї, і брав участь у боях проти турків. Цей крок призвів до того, що турецька влада ліквідувала Задунайську Січ, а решта козаків були розпорошені або переселені.
Після війни Гладкий отримав від російського уряду землі на Кубані, де заснував нове козацьке поселення. Він помер у 1866 році, залишивши по собі суперечливу спадщину. Для одних він був зрадником, який прирік останню козацьку вольницю на знищення, для інших — прагматиком, який врятував частину козаків від турецького гніту. Історики досі сперечаються про мотиви його вчинку, але безсумнівним залишається одне: ім'я Йосипа Гладкого назавжди вписане в історію українського козацтва як останнього кошового, який тримав у руках клейноди Задунайської Січі.