Обміни полоненими цього року тривали, але частина захисників роками залишається поза переговорними списками. Серед них — військовослужбовці батальйону «Айдар», які потрапили в полон навесні 2022 року. Російська сторона подає їх не як військовополонених, а як «терористів», і це, за словами адвоката Сергія Острика, головна причина, чому вони досі не повернулися додому.
За даними Координаційного штабу, лише влітку відбулося п'ять обмінів, унаслідок яких додому повернулися 466 захисників і 12 цивільних. Водночас у серпні штаб заявив, що Україна жодного разу не отримала від російської сторони повних списків полонених, а близько 200 місць утримання встановила самостійно. Після опитування звільнених до бази внесли 1062 нові записи: 416 підтверджень місця утримання, 155 уточнень, а в 37 випадках місце перебування людини встановили вперше.
Логіка переслідування, за описом автора, проста. За основу береться рішення окупаційних «органів», які свого часу оголосили підрозділ Збройних Сил України «терористичною організацією». Конкретних воєнних злочинів людям не закидають, їм ставлять у провину саму службу у війську своєї держави. Такі процеси, за словами Острика, відбуваються за зачиненими дверима, а свідчення про катування, голод і «зізнання» за готовим текстом звучать із вуст самих полонених. Після цього людей етапують углиб Росії, де шансів на зустріч з адвокатом або представником Червоного Хреста менше.
Міжнародне право, як наголошує Острик, тут однозначне. Третя Женевська конвенція говорить, що комбатант не відповідає за сам факт участі в бойових діях. Полонений, навіть якщо проти нього ухвалено судове рішення, зберігає гарантії конвенції (стаття 85). Позбавлення його права на справедливий суд є серйозним порушенням (стаття 130), тобто воєнним злочином. Українські суди вже застосовують ці норми: цього року Шевченківський районний суд Києва заочно визнав російського суддю винним у порушенні законів і звичаїв війни за рішення щодо українського полоненого, якого звинуватили в «тероризмі».
Водночас кримінальне переслідування ускладнює повернення, але, за оцінкою автора, його не унеможливлює. Є приклади, коли людей, яких Росія намагалася «оформити» за подібними звинуваченнями, все ж повертали під час обмінів, зокрема військових медикинь, які проходили в одній справі з айдарівцями. Координаційний штаб у вересні повідомляв, що на зустрічах із родинами обговорюють окремий напрям переговорів — повернення незаконно переслідуваних, поранених і тяжкохворих. Залишається питання, чи стане цей напрям пріоритетом.
Родини полонених часто запитують, чи потрапляють їхні рідні, щодо яких Росія застосувала кримінальне переслідування, до переговорних списків окремо або залишаються в загальній черзі. Острик зазначає, що на ці питання немає простих відповідей. Він також звертає увагу, що українська правова система вже реагує на такі процеси, зокрема заочними вироками їхнім учасникам, і що адресні звернення з конкретними іменами та обставинами іноді працюють краще за загальні заклики, як це було з поверненням дітей.
Окремо родини порушують питання доступу Міжнародного комітету Червоного Хреста до тих, кого утримують далеко від кордону. Для них це передусім можливість знати, де людина і чи вона жива. Обміни тривають, і це, за словами автора, добре, але важливо пам'ятати і про тих, хто залишився. Бійці «Айдару» досі не вдома, бо службу в українській армії в Росії назвали тероризмом, і, на думку Острика, ця обставина не повинна ставати підставою, щоб люди роками залишалися поза увагою.