Формула романтичних фільмів Hallmark давно стала предметом жартів, але її творці наполягають: секрет успіху не в передбачуваному сюжеті, а в серйозному ставленні акторів до буденних деталей. Про це розповів Рон Олівер, сценарист і режисер багатьох стрічок каналу.
«Смішно буває лише тоді, коли ти не вважаєш це смішним, — пояснив він. — Ми знаємо, що це безглуздо. Але якщо актор ставиться до цього серйозно, воно здається справжнім, і глядач це відчуває». За його словами, аудиторія ніби сміється разом із дивакуватими елементами фільмів, і поки це створює відчуття спільності, режисер лише за.
Олівер наголошує: формула — не те, що робить фільм фільмом Hallmark. Сама структура існує з давніх-давен. Досягнення каналу полягає в тому, що він зумів перетворити цю структуру на впізнаваний бренд через свої історії. «Якщо нам сьогодні чогось і бракує, то це відчуття, що люди десь належать», — додав він.
Ця впізнаваність привернула увагу й незалежних митців. Коли режисер Джон Вілсон залишився без роботи після завершення свого шоу «How To With John Wilson» на HBO під час страйку сценаристів, він відвідав семінар про те, як писати й продавати фільми для Hallmark. Побачивши, що саме робить бренд Hallmark таким упізнаваним, Вілсон вирішив адаптувати цей стиль до власного жанру — документального фільму про бетон під назвою «Історія бетону». Він сподівався, що знайома структура допоможе йому знайти фінансування для стрічки.
Таким чином, іронія ситуації полягає в тому, що методика, яка десятиліттями викликала посмішки критиків, стає інструментом для авторського кіно. Вілсон, відомий своїм іронічним і спостережливим підходом до повсякдення, побачив у підході Hallmark не об’єкт насмішок, а працюючу модель оповіді, яку можна застосувати до, здавалося б, нецікавої теми.
За словами Олівера, головне — не сам сюжетний каркас, а щирість, з якою команда ставиться до матеріалу. Глядачі Hallmark цінують передбачуваність і комфорт, але водночас вони зчитують іронію та гумор, які виникають із контрасту між абсурдністю ситуацій і серйозною грою акторів. Це створює своєрідний договір між екраном і аудиторією: усі розуміють умовність, але приймають правила гри.
Історія Вілсона показує, що межі між масовим і авторським кіно можуть бути досить умовними. Якщо структура Hallmark здатна допомогти розповісти історію про бетон, то, ймовірно, вона є універсальнішим інструментом, ніж здається на перший погляд. Принаймні, для режисера, який шукає фінансування, вона стала практичним рішенням.
Для шанувальників «How to With John Wilson» цей фільм — обов’язковий до перегляду, адже він продовжує досліджувати буденність із тією ж серйозністю, що й попередні роботи автора. А для індустрії це ще одне нагадування: навіть найпростіша формула працює, якщо поставитися до неї щиро.