Лоусон Глідден, 39-річний президент компанії Minus33, що виробляє термобілизну, спідню білизну та шкарпетки з мериносової вовни, повернувся до родинного бізнесу в Ешленді, штат Нью-Гемпшир, у 2018 році після восьми років роботи старшим технічним консультантом у сфері регуляторного програмного забезпечення. Там він працював по 80 годин на тиждень, а одного року, за його підрахунками, провів в еквіваленті повного місяця — 24 години на добу протягом 30 днів — у літаках.
Коли батько зателефонував і запропонував приєднатися до сімейної справи, Глідден погодився. Через два роки він уже був президентом. За його словами, з моменту приходу прибуток зріс приблизно вчетверо, а виторг — у 2,5–3 рази. Компанія є приватною, тож Fortune не могла незалежно підтвердити ці цифри, але PR-матеріали називають цей рік одним із найприбутковіших в історії Minus33.
Історія родинного текстильного бізнесу в Ешленді сягає 1916 року, коли прапрадід Гліддена придбав будівлі та заснував фабрику L.W. Packard Mill. Протягом приблизно 82 років підприємство випускало вовняне сукно, продаючи його виробникам одягу в Нью-Йорку. У 1990-х батько Гліддена, інженер-текстильник, ризикнув перейти на кашемір — волокно вартістю близько 100 доларів за кілограм, яке мало хто наважувався обробляти. На піку в 1990-х фабрика була компанією на 50 мільйонів доларів з приблизно 300 працівниками. Але вже близько 2002 року, за словами Гліддена, це була «компанія на нуль доларів із трьох осіб».
Повернувшись додому, Глідден першим ділом купив шкарпеткові машини й навчився їх програмувати та обслуговувати. Виробництво в США Minus33 розпочала у 2019 році. «Я сам їх усі запрограмував і спроєктував», — каже він. Спочатку він вважав, що шкарпетки — вирішена проблема, але, отримавши машину, зрозумів: «Усі інші могли робити цю гарну шкарпетку весь час, просто вирішили не робити».
За його словами, існує багато способів зробити шкарпетку: можна набити її синтетикою для міцності, можна зробити більшою, бо більша шкарпетка виглядає солідніше на полиці й, за дослідженнями, краще продається. А можна зробити так, щоб вона сиділа. Його шкарпетки облягають стопу «як друга шкіра, що усуває будь-яке тертя», що дозволяє використовувати менше нейлону й більше вовни. Він стверджує, що пара витримала весь Аппалачський маршрут, якщо носити її кожен четвертий день, без дірок. Компроміс — вони виглядають меншими й простішими на полиці, і Гліддена це влаштовує.
«Ми не такі стилізовані чи гарні, як усі інші, але я думаю, це нормально, — каже він. — Я робив їх для себе. У мене спітнілі ноги, і я просто продовжував робити шкарпетки, поки не перестав отримувати мозолі й не відчув комфорт протягом усього дня». Його порада іншим засновникам випливає з цього: «Використовуйте свій продукт щодня. Якщо ви користуєтеся ним щодня, скарги клієнтів стають вашими скаргами. І тому ви просто виправите це самі».
Глідден живе в місті з населенням менше 2000 осіб, приблизно в географічному центрі Нью-Гемпшира, у регіоні озер. Озеро Сквам — за п'ять хвилин, улюблені гори для сноубордингу — за 25 хвилин, Бостон — за півтори години шосе. «Так, я живу там, куди люди їздять у відпустку», — каже він. Він провів близько восьми років у Вустері, штат Массачусетс, включно з навчанням у Вустерському політехнічному інституті, і не планує повертатися. «Там будинки, потім трохи дерев, потім знову будинки. А в Нью-Гемпширі — будинок, цілий ліс дерев, ще будинок, ще цілий ліс дерев, і я просто не знаю, чи зміг би повернутися назад. Я не можу відмовитися від своїх дерев».
Попри очевидний сімейний зв'язок, Глідден не заперечує, що має перевагу. «У мене справді є внутрішня колія, — каже він. — Але як і всі сімейні компанії, вони починають ось тут, а потім ідуть вниз». Його історія — це приклад того, як п'яте покоління родинного бізнесу повертає підприємство до зростання, спираючись на практичний досвід використання власного продукту та готовність ризикувати там, де інші обирають безпечніший шлях.