Напередодні Дня Незалежності України оприлюднено переклад статті американського видання The New York Times від 16 січня 1994 року, яка за одинадцять місяців до підписання Будапештського меморандуму фактично передбачила майже всі причини майбутньої війни Росії проти України. Публікація вийшла в момент, коли Україна ще вирішувала долю третього у світі ядерного арсеналу, і в ній уже були названі страх перед Москвою, сумніви щодо роззброєння, економічна залежність від Росії, російські претензії на Севастополь і Крим, а також віра Заходу в те, що поступки зроблять Росію безпечнішою.
Авторка матеріалу Джейн Перлез писала, що страх перед Росією став для України способом життя. Вона нагадала, що протягом трьох століть росіяни панували над усією Україною або значною її частиною, часто жорстоко, поблажливо називаючи українців «малоросами». Тому коли 1991 року відбувся референдум про незалежність, 90% із 52 мільйонів жителів проголосували за свободу від Москви, вірячи, що це виведе країну з російської сфери впливу та наблизить до Європи. Президент Леонід Кравчук тоді заявив: «На мапі Європи з'явилася нова країна».
Однак, як зазначалося в статті, у міру різкого погіршення економічної ситуації та посилення ультранаціоналістів у Москві українці дедалі більше остерігалися «старшого брата». Багатьом українцям, навіть тим, хто підтримував ядерне роззброєння, було важко погодитися з тим, що українські ракети мають відправити до Росії для демонтажу. Частина громадян не хотіла залишатися без ядерної зброї, поки вона є в Росії. Ці побоювання по-різному відчувалися в різних регіонах: на переважно католицькому заході, де найміцнішими були зв'язки з Польщею, спротив усьому, що асоціюється з Росією, був особливо рішучим, тоді як у східному промисловому регіоні навколо Дону, де значну частину населення становили росіяни, антиросійські настрої були виражені слабше.
Адміністрація Клінтона, усвідомлюючи занепокоєння українців, намагалася переконати їх через фінансову підтримку, компенсацію за ядерні матеріали та пропозицію приєднатися до програми «Партнерство заради миру» — нової форми співпраці східноєвропейських держав із НАТО. До цього додалося запрошення Кравчуку відвідати Вашингтон. Росія також мала списати більшу частину величезного боргу України за російську нафту, від якої країна залежала. Американці переконували, що все це зміцнить незалежність України, а не послабить її: стабільну Україну, яка не становить загрози, російським керівникам буде легше прийняти.
Підписавши угоду в Москві, Кравчук фактично погодився із цією тезою. Однак багато українців, особливо найгучніші націоналісти в парламенті, вважали, що історія свідчить: така тактика не працює. У статті нагадувалося про російське панування, яке яскраво проявилося ще 1709 року, коли гетьман Іван Мазепа уклав союз зі шведським королем Карлом XII проти Петра І, але зазнав поразки у Полтавській битві. Катерина II довершила придушення, ліквідувавши 1775 року Запорозьку Січ і проголосивши Кримський півострів частиною Росії.
Після Першої світової війни Україна пережила короткий період незалежності, однак її східні землі знову були поглинуті Російською імперією вже у формі радянської республіки, а західні території відійшли до Польщі. Сталінська колективізація завдала Україні більшої шкоди, ніж будь-якій іншій частині Радянського Союзу: під час штучно організованого голоду 1933 року мільйони українців померли від голоду. Як свідчення нової незалежності, у сосновому лісі поблизу Києва встановили меморіал на місці братських могил тисяч жертв.
Сьогодні, коли українська економіка ледве трималася на плаву, керівники країни значною мірою звинувачували в хаосі Росію, хоча було чимало свідчень того, що їм просто потрібен цап-відбувайло за власне неефективне управління, корупцію та спротив реформам. Тієї зими Росія ще більше погіршила ситуацію, підвищивши ціну на нафту для України майже до світового рівня. Не допомагали й провокаційні дії російського парламенту в межах тривалої суперечки про те, кому належить Чорноморський флот.
Авторка публікації, якій зараз 32 роки, наголошує, що текст читається не як архівний матеріал, а як протокол майбутньої катастрофи. У ньому вже були всі складові: страх України перед Росією, сумніви щодо ядерного роззброєння, економічна залежність від Москви, російські претензії на Севастополь і Крим, віра Заходу в те, що поступки зроблять Росію безпечнішою, а також українська корупція, слабкість інституцій і спротив реформам. Майже всі причини майбутньої війни були названі ще тоді, але світ вирішив їх проігнорувати.
Публікація фактично відповідає і на запитання, чи могло статися так, щоб війни не було. Відповідь очевидна: Росія або поглинула б Україну політично, залишивши прапор і гімн, але позбавивши реального суверенітету, або рано чи пізно спробувала б зламати силою. Історичний виклик України полягає не лише в тому, щоб вижити, а й у тому, щоб нарешті відбутися як держава, спроможна захищати себе не тільки на полі бою, а й зсередини. На заваді цьому стоїть не лише сильний зовнішній ворог, а й деградація українських еліт, які за десятиліття незалежності так і не навчилися мислити категоріями держави, відповідальності та історичної перспективи. Надто часто вони сприймають Україну не як спільний проєкт, який треба будувати й захищати, а як ресурс, який можна розподіляти та використовувати у власних інтересах.