Український інформаційний простір дедалі більше нагадує набір часових петель, де сюжет змінюється за сюжетом, не встигаючи завершитися. Зміна Уряду без пояснення суспільству причин, нові призначення, протести, відсутність діалогу на всіх рівнях, політичні заяви, дискусії про вибори та корупційні скандали нашаровуються одне на одного з такою швидкістю, що окремі події майже втрачають власні контури. Кожна нова історія здається визначальною для майбутнього країни на кілька днів, але потім її майже одразу витісняє наступна.
У цьому потоці людський мозок не встигає опрацьовувати всю кількість інформації, тому прагне до спрощення і шукає «магічних пігулок». Саме тут починається міфотворення — не обов'язково як абсолютна вигадка, а радше як спосіб звести складні реалії до зрозумілого образу. Замість низки причин з'являється одна, конкретні прізвища підміняють інституції та здорові бюрократичні процеси, а невизначеність замінюється наявністю універсального рецепту або героя-рятівника. Це формує переконання, що саме ця людина нарешті виправить «систему», однієї структури достатньо, щоб побороти корупцію, а конкретна реформа розв'яже проблему, яку роками не могли вирішити інші.
У короткій перспективі така конструкція справді заспокоює, бо повертає відчуття, що хаос можна упорядкувати і пояснити. Наче десь існує шмат мотузки, за який достатньо потягнути, аби розплутати весь вузол. Однак політична реальність майже ніколи не відповідає таким очікуванням. Роками в українській політиці змінюються прізвища, партії, гасла, структури, але значно рідше змінюються ролі, які суспільство пропонує їм зіграти.
Йдеться про міфічний образ батька чи рятівника, який суспільство невпинно шукає, або про роль потужного господаря, сильного головнокомандувача, реформатора, переконливого активіста чи ефективного менеджера. Бажано, щоб усе разом — аби лише державна машина справно і стабільно працювала. Політичні фігури сезон за сезоном приміряють уже готові образи, а народ перевіряє, чи цього разу людина нарешті зможе відповідати очікуваному архетипу «ідеальності». Знайти таке комбо майже неможливо.
Коли реальність не дотягує до очікуваного образу, суспільство часто несвідомо починає розбудовувати міф довкола. Людині приписують якості, яких вона ще не встигла проявити, структурі — спроможність, якої вона не має, рішенням — наслідки, яких вони не можуть гарантувати. Поступово реальність поступається створеному міфу, і оцінюється не те, що є перед нами, а те, чим воно мало б стати, аби задовольнити потребу в порядку й передбачуваності. Що більшою є дистанція між цією конструкцією та реальністю, то різкішим стає момент зіткнення очікувань з дійсністю.
Особливо болючим це стає, якщо кредит довіри не виправдано. Одне рішення або позиція, які суперечать загальноприйнятим переконанням, — і суспільство змінює своє ставлення на 180 градусів, ставлячи під сумнів усе, що робила конкретна персона раніше. Це відбувається не тому, що рішення не можна критикувати. Навпаки, політична зрілість саме і вимагає критики. Але якщо критика обвалює всю попередню конструкцію, це свідчить, що суспільство вкладалося у міф, а не оцінювало реальний стан речей.
Сучасні політичні міфи сильні й водночас надзвичайно крихкі. Для їх формування достатньо кількох схвалених більшістю рішень, вдалої публічної комунікації та репутації людини або структури, яка «нарешті робить інакше». При цьому міф про ефективного менеджера чи прогресивну структуру може бути свідомо сконструйованою маскою — швидким способом здобути підтримку, довіру або політичний капітал для задоволення власних амбіцій, які нерідко йдуть врозріз із суспільними.
Саме швидкість виникнення міфів робить їх вразливими. Вони часто не витримують перевірки суперечностями, помилками, конфліктами інтересів і реальними межами впливу. Що більше суспільство ідеалізувало образ, то сильніша спокуса пояснювати розбіжності з дійсністю так, аби його вберегти. Іноді це справді чесна помилка або відсутність очікуваних результатів через непередбачувані зовнішні фактори, а іноді — за міфічною маскою від початку ховалось щось геть протилежне.
Це стосується і політичних рішень. У режимі постійної нестабільності хочеться знайти просту відповідь, яка пояснить і вирішить більшість проблем. Скажімо, зміна Уряду може перезапустити державу, новий міністр точно реформує цілу сферу, звільнення однієї конкретної людини зробить структуру незалежною, а вибори оновлять владу і знімуть суспільне напруження. Кожен із цих інструментів може бути необхідним у певних обставинах, але ризик криється там, де один із можливих інструментів перетворюється на панацею і стає частиною політичного міфотворення.
Особливо привабливими в такій ситуації здаються прості й універсальні рішення. На перший погляд вони дають відчуття ясності й контролю: якщо десь уже спрацював певний підхід, то достатньо його продублювати скрізь. Це формує міфічне уявлення про рішення, яке можна застосувати майже до всього, не надто зважаючи на відмінності середовищ. Однак реальність завжди складніша, і саме визнання цієї складності є першим кроком до ухвалення зважених, а не міфічних рішень.