Справа командира 155-ї окремої механізованої бригади Станіслава Лучанова, якого прокуратура підозрює в організації викрадення та вбивства двох братів на Київщині, виходить далеко за межі кримінальної історії. За версією слідства, люди, зброя, транспорт, військова субординація і навіть полігон поблизу Полтави стали інструментами приватної помсти. Йдеться не лише про рішення ймовірного організатора, а й про те, як у його виконанні могла взяти участь ціла вертикаль підлеглих.
У червні 2026 року двох братів, Максима й Романа Мосейчуків, викрали з їхнього будинку на Київщині. За версією прокуратури, причиною став приватний конфлікт із дружиною комбрига. Восьмеро підлеглих Лучанова вивезли братів, один із військовослужбовців під час викрадення поранив Романа. Через кілька днів командир батальйону за наказом Лучанова вивіз чоловіків на полігон, де їх розстріляли, а тіла приховали.
Контраст загострює те, що Лучанов — бойовий офіцер, відзначений Хрестом бойових заслуг та орденами Богдана Хмельницького трьох ступенів. Бойові заслуги можуть бути реальними, але вони не дають моральної індульгенції на спосіб здійснення влади над людьми. Саме ця суперечність і робить справу показовою: вона оголює питання не тільки про начальника, а й про підлеглих, які виконували накази.
Українське військо змінює управлінську культуру разом із країною, але ця трансформація нагадує переобладнання старого автомобіля на електромобіль: сучасні системи вже працюють, а старий двигун подекуди досі крутить колеса. Армія, як і суспільство, успадкувала кілька історичних шарів управлінської культури. Найдавніший — патримоніальний, де влада сприймається як особисте володіння, а відносини будуються на залежності та відданості начальнику. Далі — радянський, із жорсткою централізацією, культом начальника й небезпекою незгоди. І сучасний інституційний, де повноваження делегуються для виконання завдання, обмежуються законом і передбачають відповідальність.
Ці моделі існують не лише в статутах. Це операційні системи людського світосприйняття, які визначають, як людина розуміє владу, підпорядкування, власну гідність і відповідальність. Вони можуть співіснувати навіть у свідомості однієї людини. Під сучасною інституційною оболонкою іноді продовжує працювати архаїчна програма: начальник — господар, підлеглий — залежна людина, а наказ авторитету сприймається як достатнє моральне виправдання власних дій.
Межа між двома культурами управління проходить там, де визначається статус підлеглого. У патримоніальній моделі начальник — єдиний повноцінний суб'єкт, а підлеглий — об'єкт його волі. У професійній командир також ухвалює рішення й відповідає за результат, але підлеглий залишається суб'єктом: мислить, розуміє задум, проявляє ініціативу та несе власну відповідальність. Суб'єктність — це не тільки право на гідність, а й обов'язок користуватися власним сумлінням.
Феодалізація починається з непомітної підміни: «мені доручили командувати цими людьми» перетворюється на «це мої люди». Державне повноваження стає особистим правом, професійна лояльність — відданістю начальнику, а дисципліна — покорою. Саме цю підміну і демонструє справа Лучанова, якщо версія слідства підтвердиться.
Показовим є й інший епізод, що набув розголосу. Країною розійшлося відео побиття зв'язаного Сергія Маленка, військовослужбовця 155-ї бригади, де нападник пояснює, що той живий завдяки комбату, а отже, має «цілувати йому ноги». В одній фразі — ціла модель влади: життя солдата подається як особиста милість начальника, а не як цінність, яку держава зобов'язана захищати. Обвинувачений Анатолій Руденко відповідає перед судом. Він заявив про визнання провини, але водночас наполягав: «Солдата принизив не я, а той, хто виклав відео в соцмережі». Юридичне визнання провини не обов'язково означає моральне переосмислення вчинку.
Інші справи підтверджують системність проблеми. У розслідуванні для військовослужбовці 225-го окремого штурмового полку розповідали про утримання в «ямах», побиття, погрози вбивством і «дерево правди», до якого прив'язували людей. Після публікації Головнокомандувач доручив ВСП провести перевірку. У справі 211-ї бригади до суду передали обвинувальний акт щодо командира, який, за даними ДБР, знав про знущання над підлеглими, але не реагував. У 425-му полку «Скеля» ДБР розслідує насильство над військовослужбовцями.
Кожна з цих історій показує свою ланку: персональна покора, неформальне покарання, толерування насильства, відповідальність військової вертикалі. У цивільній організації зловживання владою може коштувати людині роботи чи кар'єри. В армії начальник впливає ще й на бойовий ризик. За даними ДБР, командир взводу вимагав 80 тисяч гривень у сестри військового за безпечнішу службу її брата, погрожуючи інакше посприяти переведенню на лінію зіткнення. В іншому провадженні четверо військових майже два роки працювали в домогосподарстві посадовця та кіоску його дружини, а за відмову їм, за версією слідства, погрожували передовою без підготовки.
Найнебезпечніша форма приватизації військової влади починається там, де бойовий ризик стає приватною валютою командування. Культура — це також те, чого її носії не помічають. Риба не бачить води, у якій живе. Людина може звикнути до такого порядку, де приниження «виховує», а наказ начальника заступає власне сумління. Питання, яке постає після справи Лучанова, стосується не лише покарання винних, а й того, чи здатна армія остаточно перейти від культури особистої залежності до культури професійної відповідальності, де солдат залишається суб'єктом, а не інструментом.