Українські підприємці, які втратили виробничі потужності, склади чи товарні запаси внаслідок бойових дій, дедалі частіше стикаються з дилемою: як виконувати зобов'язання перед банками, працівниками та контрагентами, коли доходи зникли, а борги залишилися. Поширена думка, що сам факт війни або отримання сертифіката Торгово-промислової палати про форс-мажор автоматично захищає від фінансових претензій, виявляється небезпечною ілюзією. Насправді фіксація збитків не відновлює платоспроможність і не скасовує грошових зобов'язань.
Як пояснює у своїй колонці адвокат Juscutum Оксана Курочкіна, після руйнування майна підприємство має документально підтвердити шкоду: акти ДСНС, поліції, військової адміністрації, фото- та відеофіксацію, інвентаризаційні акти, бухгалтерські документи й експертну оцінку. Це необхідна доказова база для майбутніх компенсацій, страхових виплат або спорів із контрагентами. Однак такі документи не повертають грошовий потік і не дають відповіді на головне питання: чи здатне підприємство далі обслуговувати кредити, оренду, податки та зарплати.
Ключова помилка бізнесу полягає в переоцінці форс-мажору. Відповідно до статті 617 Цивільного кодексу України, обставини непереборної сили можуть звільнити боржника від відповідальності за порушення зобов'язання, але йдеться передусім про штрафи, пеню та інші санкції за прострочення. Основний борг — тіло кредиту, вартість отриманого товару чи послуги, орендна плата — зазвичай залишається незмінним. Сертифікат ТПП є лише доказом, який суд має оцінити разом із причинно-наслідковим зв'язком між конкретною воєнною подією та неможливістю виконати конкретний договір.
Показовою є справа ТОВ «Шляхове будівництво «Альтком». У межах провадження №925/843/25 боржник заперечував проти відкриття справи про банкрутство, посилаючись на наслідки збройної агресії РФ, втрату частини майна та ускладнення діяльності на територіях бойових дій і тимчасової окупації. Проте Верховний Суд у постанові від 26 березня 2026 року наголосив: сам по собі факт воєнного стану, збитковості чи втрати активів не є достатньою підставою. Боржник має довести прямий зв'язок між наслідками агресії та неможливістю виконати саме конкретне грошове зобов'язання. Це рішення демонструє, що воєнні руйнування можуть пояснювати фінансову кризу, але не списують борги автоматично.
У таких умовах форс-мажор і банкрутство не конкурують, а відповідають на різні питання. Форс-мажор визначає, чи несе боржник відповідальність за невиконання окремого зобов'язання. Процедура банкрутства вирішує ширшу проблему: що робити з підприємством, яке втратило активи й не може виконати сукупність грошових зобов'язань. Саме банкрутство або санація переводить вимоги всіх кредиторів у єдине правове поле під мораторій, дозволяючи провести реструктуризацію боргів, переглянути договори та, за потреби, прощення частини зобов'язань.
Окремий ризик — відповідальність керівництва. Ігнорування ознак неплатоспроможності або вибіркова виплата боргів окремим кредиторам створюють загрозу персональної відповідальності директора. Натомість вчасне ініціювання процедури банкрутства свідчить про добросовісне управління та намагання зберегти бізнес у правовому полі. На етапі фінансової кризи підприємству потрібен не лише оцінювач чи бухгалтер, а й незалежний антикризовий аналіз. Його в межах Кодексу України з процедур банкрутства забезпечує арбітражний керуючий, який проводить інвентаризацію майна, аналізує фінансовий стан боржника та визначає, які активи залишилися, які борги підтверджені, а які договори можна виконати.
Таким чином, для постраждалого від війни бізнесу головним завданням стає не лише фіксація збитків для майбутніх компенсацій, а й своєчасна оцінка власної платоспроможності. Якщо доходи не відновлюються, а боргове навантаження зростає, саме процедура банкрутства чи санації може стати тим інструментом, який дозволить цивілізовано реструктуризувати зобов'язання та зберегти шанс на продовження діяльності.