Тимчасово окуповані території України дедалі рідше потрапляють у фокус національного інформаційного простору. За даними Інституту масової інформації, у 2024 році лише 2,1% новин у досліджуваних національних онлайн-медіа стосувалися цих територій, а вже в січні 2025 року їхня частка скоротилася приблизно до 1%. Окреме дослідження медійного, культурного та наративного ландшафту теми ТОТ показало, що у 2025 році лише 0,3% проаналізованих повідомлень у Telegram, Facebook, YouTube і TikTok були присвячені окупованим територіям. У телевізійному ефірі частка сюжетів про ТОТ і переселенців становила близько 5,2%, причому майже половина з них висвітлювала військову активність, а не життя людей в окупації.
Ці показники отримані за різними методологіями, тому їх не варто механічно порівнювати між собою. Утім, усі вони вказують на спільну проблему: окуповані території та люди, які там живуть, займають критично мало місця в українському інформаційному просторі. І це відбувається не тому, що проблема стала меншою. Після 2022 року площа окупованих територій, навпаки, збільшилася, там залишаються українці, а Росія продовжує змінювати освітнє, культурне, релігійне та інформаційне середовище, переслідувати незгодних, мілітаризувати дітей і примушувати людей отримувати російські документи.
Одна з найочевидніших причин зниження уваги — журналісти фізично не мають доступу до окупованих територій. Те, що в іншій ситуації є базовою журналістською роботою — приїхати на місце, поговорити з людьми, побачити подію, перевірити інформацію в кількох джерелах, — у випадку окупації часто неможливе. І з часом ця проблема лише поглиблюється. Шеф-редакторка проєкту «Донбас. Реалії» Олена Механік розповідала «Детектору медіа», що до повномасштабного вторгнення редакція ще могла отримувати ексклюзивні відео з окупованих міст і сіл сходу України. Після 2022 року команда свідомо відмовилася від такого способу роботи, адже контакт з українськими журналістами може коштувати людині в окупації свободи або життя.
Схожий досвід описують і інші редакції. Шеф-редакторка «Східного варіанта» Анастасія Руденко говорить про «уламки реальності», з якими сьогодні доводиться працювати журналістам. На територіях, окупованих із 2014 року, кількість контактів із роками зменшується, контроль російських окупаційних адміністрацій посилюється, а люди стають дедалі вразливішими. Тому дефіцит інформації про ТОТ — не стільки питання редакційного вибору, скільки наслідок умов, у яких отримання одного повідомлення, фотографії чи свідчення може становити небезпеку для людини, яка його передає.
Друга проблема — верифікація. Навіть коли інформація з окупованої території доходить до редакції, журналіст має відповісти на базове питання: чи можна їй довіряти? Місцеві реєстри та офіційні українські джерела часто недоступні. Частина інформації походить із російських ресурсів і телеграм-каналів. Фото й відео можуть бути старими або вирваними з контексту. А можливості зателефонувати людині на місці й попросити підтвердження часто немає — знову ж таки через ризик для неї. Журналістка «Громадського радіо» та представниця ІМІ в Луганській області Валентина Троян розповідає, що для перевірки інформації з окупації звертається до людей на місцях, яким довіряє. Якщо підтвердити інформацію не вдається, вона її не використовує. Але після 2022 року підтримувати такий зв'язок стало значно складніше й небезпечніше, тому особливу вагу має знання місцевого контексту, яке роками накопичували регіональні та релоковані редакції.
Саме на таких редакціях сьогодні значною мірою тримається системна робота з темою окупованих територій. Після 2014-го, а потім після 2022 року багато з них були змушені виїхати, продовжуючи працювати для людей, які залишилися в окупації. Щоразу, коли Росія обмежує доступ до чергового українського ресурсу чи платформи, редакціям доводиться шукати нові способи залишатися на зв'язку з аудиторією. Засновник і головний редактор «Реальної газети» Андрій Діхтяренко описує цю логіку так: блокують сайт — редакція переходить у соцмережі та YouTube; блокують Facebook — шукає інші канали; з'являються нові обмеження — йде туди, де її ще може знайти аудиторія. Сьогодні, за його словами, близько 20% аудиторії «Реальної газети» в TikTok — користувачі з окупованих територій.
Водночас Діхтяренко формулює проблему, яка стосується вже не лише релокованих редакцій: українському медіапростору бракує зв'язку між медіа, які системно пишуть про ТОТ, і загальнонаціональними редакціями. Журналістика про окуповані території не може залишатися переважно відповідальністю тих редакцій, які самі походять із Луганська, Донецька, Мелітополя, Херсона чи інших окупованих міст. Їхня експертиза, джерела та знання локального контексту мають ставати частиною загальнонаціональної журналістики. Не обов'язково кожній великій редакції створювати окремий відділ із питань ТОТ, але співпраця, обмін перевіреною інформацією, спільні матеріали та використання експертизи релокованих медіа можуть допомогти повернути цю тему в щоденний порядок денний.
Є спокуса пояснити низьку увагу до окупованих територій лише складністю журналістської роботи, але цього пояснення недостатньо. Олена Механік звертає увагу ще на одну причину: для людей, яких із тимчасово окупованими територіями майже нічого не пов'язує, інтерес до того, що там відбувається, з часом може згасати. На четвертому році повномасштабної війни українці щодня мають безліч власних проблем — обстріли, втрати, мобілізацію, економічну невизначеність. Це знижує загальну увагу до тем, які не стосуються безпосередньо щоденного виживання. Водночас саме тому, на думку журналістів, важливо не дати темі окупованих територій зникнути з порядку денного: інакше мільйони українців, які залишаються під російською окупацією, ризикують залишитися поза увагою суспільства.