Українське державне планування страждає від системних вад, які проявляються навіть у відповідях на конкретні інформаційні загрози. Про це йдеться в матеріалі, що розбирає, чому стратегічні документи держави не забезпечують очікуваного результату. Приклад, на якому побудовано аналіз, — Стратегія інформаційної безпеки України, ухвалена у 2021 році.
Сергій Данилов, заступник директора Центру близькосхідних досліджень, який із перших місяців повномасштабної війни системно збирає свідчення людей з окупованих територій, повідомив, що на Херсонщині, зокрема в Скадовську, окупанти поширюють чутки. Нібито всіх, хто отримав російський паспорт, після деокупації заарештує українська влада. Подібні чутки фіксували і в Мелітополі. Такий самий інформаційний прийом застосовували ще у 2023 році, у період очікування контрнаступу. Автор наголошує, що це не поодинокий випадок, а діагностичний тест, який держава знову не пройшла: система не змогла реагувати на конкретний, задокументований інформаційний виклик у режимі реального часу.
За логікою матеріалу, причина полягає не в браку доброї волі конкретних людей, а в структурі стратегічного планування у сфері безпеки і комунікації. Зокрема, автор називає кілька повторюваних проблем, характерних для більшості українських державних стратегій: відірваність від контексту, розмита відповідальність, державоцентричність замість людиноцентричності, відсутність прив’язки до фінансування, негнучкість і брак координації. Йдеться не про пошук винних, а про обговорення наскрізних проблем у роботі державних інституцій загалом.
Окрема частина аналізу стосується самої ідеї окремого документа з інформаційної безпеки. За словами автора, у багатьох європейських країн, зокрема в Молдові та Литві, такого окремого документа немає. Там інформаційний компонент є розділом фундаментальної стратегії національної безпеки і органічно пов’язаний з рештою політики. Українська модель пішла іншим шляхом: інформаційна безпека винесена в самостійний документ, відокремлений від загальної картини державної політики. Внаслідок цього стратегія пропонує розв’язання проблем, які значною мірою є похідними від відсутності політики в суміжних сферах.
Ілюстрацією цього слугує ситуація з чутками на тимчасово окупованих територіях. Комунікувати з населенням окупованих територій, за логікою матеріалу, неможливо, бо немає базової державної позиції щодо взаємодії з людьми на цих територіях та їх реінтеграції. Формально чинна Стратегія інтеграції тимчасово окупованих територій до 2026 року не покриває конкретних оперативних викликів, зокрема спростування дезінформації про репресії проти власників російських паспортів.
Першою структурною вадою автор називає розподіл відповідальності. У Стратегії інформаційної безпеки відповідальність за виконання її компонентів формально покладена на Міністерство культури. Профільні інституції відповідають за змістове наповнення у своїй компетенції, однак зведення розділів у цілісний документ, супровід до ухвалення та контроль виконання мають належати окремому координаційному центру. Водночас коло акторів, чия компетенція зачіпає інформаційну безпеку, значно ширше. Історична політика стосується Українського інституту національної пам’яті та Академії наук, медіаграмотність неможлива без Міністерства освіти і науки, музейна реформа також пов’язана з темою, а оперативна комунікація з медіа потребує окремого проактивного контактного пункту, до якого журналісти могли б звертатися для швидкої перевірки фактів.
Ключова проблема, за аналізом, полягає не в кількості залучених інституцій, а в тому, що вони не підпорядковані одна одній і не мають спільного координаційного центру. Міністерство, яке розробляє стратегію, одночасно є її виконавцем, але не має повноважень давати доручення чи вимагати звітності від інших міністерств, оскільки всі вони перебувають на одному ієрархічному рівні. Тому виконання залежить не від системи стимулів чи підзвітності, а від бажань і можливостей кожного окремого відомства. Найочевиднішим рішенням автор вважає залишити написання змістової частини за профільним міністерством, а функції зведення документа і координації міжвідомчого виконання передати окремій структурі, наприклад секретаріату чи офісу стратегії при центрі уряду, наділеному повноваженнями моніторити прогрес і вимагати підзвітності.
Другою структурною вадою є державоцентрична логіка побудови документа. Стратегія побудована навколо держави як суб’єкта, а не навколо громадянина. Це видно вже на рівні базових дефініцій: дезінформація визначена так, ніби має лише державний вимір, тоді як питання стосується довіри між людиною і джерелом інформації загалом, зокрема у сферах медичної інформації та обговорення історичних тем. Альтернативна логіка, за якою варто рухатися «знизу вгору», починається з потреб громадянина: базова безпека, житло, тепло, медицина, освіта, їжа, доступ до сервісів, а далі прозорість податкової системи, коли людина розуміє, куди йдуть сплачені нею податки. Лише на такій основі, на думку автора, може формуватися довіра до інформації, що походить від держави.