Міністерство закордонних справ України запровадило сертифікат збереження української національної ідентичності для дітей до 16 років, які живуть за кордоном. Відповідну інструкцію затверджено наказом МЗС № 469 від 16 вересня 2026 року зі змінами від 24 вересня. Документ покликаний мотивувати дітей підтримувати зв’язок з Україною та залучати їх разом із батьками й громадою до культурно-освітнього простору. Пільг сертифікат не надає.
Щоб його отримати, достатньо відповідати одному з кількох критеріїв: користуватися українською мовою, відвідувати суботню чи недільну школу або табір, брати участь у заходах громади, конкурсах чи олімпіадах, долучатися до проєктів національно-патріотичного виховання. Рішення ухвалює керівник закордонної дипломатичної установи на звернення керівника організації чи школи. Водночас на самому бланку зазначено, що дитина «брала активну участь у проєктах… національно-патріотичного виховання, успішно засвоїла предмети українознавчого компоненту».
Саме тут, на думку експертів, і виникає проблема. Документ засвідчує освітні результати, хоча отримати його можна за будь-який один критерій — наприклад, за те, що дитина говорить українською. Таким чином держава змішує три різні речі: участь у культурному житті, освітні досягнення і національну належність. Перші дві можна і треба визнавати — грамотою, стипендією, підтримкою школи чи молодіжної ініціативи. Але що саме засвідчує документ про «збереження ідентичності»?
Це питання порушує робоча група «Світове українство: нові виміри ідентичності» на експертній та громадській платформі IDEM, створеній рік тому за ініціативи й підтримки Міністерства молоді та спорту України. На платформі працюють понад 100 експертів і громадських діячів, розділених на сім груп. Група «Світове українство» — найбільша з них: до неї входять представники двох міністерств, Світового Конґресу Українців, організацій за кордоном, освіти, культури, бізнесу й аналітичних центрів. Результатом роботи мають стати Зелена книга, яка окреслить проблеми державної політики у сфері ідентичності та альтернативи державної дії, і Біла книга з конкретними пропозиціями до політики й законодавства.
Учасники групи наголошують: українська мова, історія та школи за кордоном дуже важливі. Проблема не в них, а в інструменті. Національна ідентичність — це не кваліфікація і не досягнення, яке потребує адміністративного підтвердження. Навіть якщо автори наказу не мали такого наміру, сам документ породжує питання: що дитина є «достатньо українською»? Що її зв’язок з Україною відповідає критеріям держави? І що відчуватиме дитина, яка такого сертифіката не отримала — бо поруч немає української школи, бо вона росте у змішаній родині, бо українську вона тільки починає вчити?
Контекст цих дискусій — нова демографічна реальність. Щонайменше половина всіх українців живуть за кордоном, а їхні діти народжуються, ростуть і соціалізуються в інших суспільствах, мовах і культурах. Тому стратегічне питання полягає в тому, як плекати українськість так, щоб вона передавалася наступним поколінням без примусу чи формальностей, і що в цьому має робити держава, а чого робити не повинна.
При підготовці Зеленої книги експерти виходять із принципу: держава не створює ідентичність адміністративними рішеннями, а створює умови, в яких вона може розвиватися і передаватися. Ідеться про підтримку української освіти за кордоном, культурних ініціатив, мовного середовища, молодіжних мереж, горизонтальних зв’язків і можливості брати участь у житті України. Водночас держава не повинна встановлювати єдиний образ «правильного українця», підміняти живу ідентичність переліком формальних ознак, оцінювати належність до спільноти за місцем проживання, мовною біографією чи наявністю української школи поруч, створювати інструменти, які сприймаються як перевірка «достатності» українськості, або монополізувати право визначати, як людина переживає свій зв’язок з Україною.
Українськість живе в мові, але не тільки в ній — у родинній пам’яті, культурі, стосунках, громадянській позиції, особистому виборі. Вона може змінюватися, поглиблюватися і відновлюватися після розриву. Тож ключове питання, яке ставлять експерти й громадянське суспільство: чи хочемо ми підтримувати зв’язок дітей з Україною, чи встановлювати правила, за якими держава цей зв’язок визнає? Це принципово різні підходи, і від вибору між ними залежить, якою буде політика України щодо світового українства.