2026 рік приніс Україні чимало випробувань, і джерелом багатьох із них були не лише зовнішні загрози, а й внутрішні процеси. Резонансні скандали, порушення законності під час мобілізації, напади цивільних на військових у тилу, розслідування про тортури в 425-му штурмовому полку «Скеля», корупція в оборонній сфері та епічна втеча генпрокурора Руслана Кравченка за кордон — усе це викликає глибоке обурення суспільства. Особливо гостро воно відчувається через розбіжність із очікуваннями, які сформувалися ще на початку повномасштабного вторгнення.
У 2022 році багато українців переконували себе, що війна стимулює суспільний прогрес, що країна ставатиме кращою попри агресію. Проте реальність демонструє інше: деградацію державного управління, зростання правового нігілізму та розквіт корупції на крові. Це породжує когнітивний дисонанс, адже люди очікували зовсім не тих процесів, які мали б супроводжувати велику війну. Виникає питання: можливо, віра в прогрес воєнного часу була самообманом від самого початку?
Ідею благотворної війни активно просувають дві групи. Перша — значна частина гуманітарної інтелігенції, яка вбачає прогрес у культурній політиці після 24 лютого 2022 року: усуненні маркерів, пов'язаних із ворогом, від топонімів і торгових марок до умовного «Толстоєвського». Друга — люди, дотичні до MilTech, які пишаються розвитком військових технологій, світовим лідерством України у застосуванні дронів та перетворенням країни на лабораторію сучасної війни. Проте історія вже демонструвала подібні ілюзії.
Під час Першої світової війни вороже ставлення до всього німецького чи французького призводило до перейменувань: німецька вівчарка ставала «ельзаською», гамбургер — «liberty sandwich», Санкт-Петербург — Петроградом, а паризька Avenue de l'Allemagne — Avenue Jean-Jaurés. Виганяли п'єси Шекспіра з німецьких театрів і твори Моцарта з французьких залів. Учасникам здавалося, що це справжній прогрес, але після війни це виглядало як анекдот. Подібні процеси, ймовірно, згодом так само сприйматимуться і в нашій гуманітарній політиці воєнного часу.
Технологічний ривок 1914–1918 років також здавався прогресом: дирижаблі бомбардували міста, з'явилися вогнемети, отруйні гази, танки та «Паризька гармата», снаряди якої досягали стратосфери. Один із таких снарядів убив 91 людину в церкві Сен-Жерве. Багато хто щиро радів новим інструментам руйнування, якщо вони застосовувалися проти ворога. Але після війни технологічний ривок почав виглядати псевдопрогресом, що маскував деградацію та варварство. Сьогодні подібні паралелі напрошуються і з нашим часом, коли військові інновації та культурні чистки подаються як досягнення.
Таким чином, війна не є автоматичним двигуном прогресу. Вона може стимулювати окремі технологічні рішення, але водночас оголює й посилює негативні явища — корупцію, правовий нігілізм, деградацію управління. Суспільство, яке очікує від війни виключно позитивних змін, приречене на розчарування. Реальний прогрес потребує свідомих зусиль, а не сподівань на те, що війна сама все виправить.