Колишній британський військовий і експерт з оборонних реформ Глен Грант опублікував статтю, в якій аналізує систему управління обороною України під час війни. Головна теза автора: перш ніж будувати нову армію, треба чітко визначити, хто в цій системі має владу, хто розпоряджається ресурсами, хто ухвалює рішення і хто відповідає за результат. За словами Гранта, відповідальність повинна йти за повноваженнями — не можна відповідати за результат, не маючи права ухвалювати необхідні рішення, і не можна мати владу, не відповідаючи за її наслідки.
Стаття Гранта є реакцією на оприлюднені Принципи Головнокомандувача Збройних сил України, які визначають бачення розвитку армії. Автор ставить наступне питання: якою має бути система влади навколо цієї армії, щоб вона взагалі могла стати такою, як задумано. Грант має рідкісне поєднання досвіду роботи всередині західної військової системи та багаторічної практики адаптації її до пострадянських армій. Він працював у Міністерстві оборони Великої Британії, брав участь у війні в Перській затоці, операціях у Боснії та Косові, а у 2014–2015 роках співпрацював з Міністерством оборони України.
У своєму аналізі Грант спирається також на консультації з американським дослідником Томасом Дуреллом Янгом, який працював у Воєнному коледжі США, та колишнім директором з оборонної політики Міністерства оборони Болгарії полковником у відставці Владіміром Міленскі. Усі вони в різний час брали участь у реформуванні оборонних систем понад 15 країн світу.
Автор наголошує, що війна не скасовує демократичного управління обороною, а лише випробовує його на міцність. Оборонна система демократичної держави, яка веде війну, має одночасно ефективно воювати, залишатися під політичним контролем, бути юридично підзвітною, стратегічно цілісною та оперативно гнучкою. Війна посилює тиск на інституції, але не повинна призводити до їх замикання в собі чи перетворення на окремий центр влади. Що вища ціна рішень, то важливіше розуміти, хто керує обороною, хто надає військові рекомендації уряду, хто готує війська, хто планує стратегію і кампанії, хто командує операціями і хто відповідає за результат.
Грант зазначає, що сьогодні в Україні це не до кінця зрозуміло. Він підкреслює, що головне інституційне питання не в термінології, адже в різних демократичних державах органи та посади називаються по-різному. Значення має інше: чи утворюють вони цілісну систему, в якій повноваження, відповідальність, військові рекомендації, оперативне командування, підготовка сил, політичний контроль і підзвітність чітко розмежовані там, де це необхідно, та інтегровані там, де це дає результат. Суспільство має бачити, хто за що відповідає.
Автор наводить приклад британської системи, де Міністерство оборони та Генеральний штаб фактично інтегровані, а військові та цивільні фахівці працюють у спільних командах. Це дозволяє ухвалювати і реалізовувати ключові рішення без зайвої бюрократії. В Україні, за його словами, двома головними штабними центрами є Міністерство оборони та Генеральний штаб, але для ефективного ведення бойових дій потрібен і третій елемент — Об'єднаний штаб, відповідальний за оперативне командування. У Великій Британії та багатьох країнах НАТО такі оперативні об'єднані штаби існують, у США цю функцію виконують регіональні об'єднані бойові командування.
Грант наголошує, що ці три штаби мають утворювати своєрідний трикутник керівництва з чітко розмежованими завданнями. Залежно від проблеми один штаб бере на себе провідну роль, а інші його підтримують. Ключовою умовою ефективності є якісна командна робота: найшвидше працюють люди, які довіряють одне одному і мають спільну мету. Недовіра, інституційна зарозумілість, нездатність працювати разом, бюрократія або нечітко визначені завдання породжують затримки, а на війні затримки вбивають.